РОЗДІЛ 2.
УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ ТА ФОЛЬКЛОР
У ВИСВІТЛЕННІ ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРЕСИ
Буремні події наполеонівського часу роздмухали полум’я національної
самосвідомості європейських народів, сприяли зацікавленню їхньою історією та
культурою. Не стала винятком і Україна. Мотиви звернення до її проблем були
різними. Політичними чинниками керувався Наполеон, коли наказав Ш.Лесюру
написати „Histoіre des Kosaques” („Історію козаків”) [383,14]. У той час
вивчення України було іманентною частиною європейської науки.
Давня історія України мало цікавила польськомовні видання Львова, Кракова,
Познані, Варшави, хоча і вони звертали певну увагу на історію скіфів та
сарматів. Значно охочіше вони займались проблемами Київської Русі, подіями в
Галицько-Волинському князівстві, перебуванням українців в складі Речі
Посполитої, подвигами запорізьких козаків тощо. Польськомовна публіцистика
прагнула опертися на історію для підкріплення своїх оцінок, дійсності та
перспектив.
В плані порівняльного аналізу в даному розділі буде розглянута російськомовна
преса Одеси і Києва, українська преса Львова, а також деякі ужгородські
видання. Головна увага сконцентрована на основних статтях, що можуть служити
підтвердженням загальних тенденцій. Паралельно з зацікавленням
центральноєвропейською пресою історією України відбувалося і відображення на її
сторінках українських фольклорних матеріалів (пісень, легенд, приказок, казок
тощо). Епіцентром інтересу до українських проблем став Львів (Австрійська
імперія), але поступово українську тематику почали все більше експлуатувати
періодичні видання Варшави та Познані.
1822 р. „Львівський пілігрим” надрукував статтю професора Й. Маусса „Формування
християнських поглядів у наших предків” [126,54]. У центрі уваги автора
публікації – прийняття християнства на Русі. Утім авторська концепція не носила
оригінального характеру. Й. Маусс відзначав тенденцію поширення віри в Ісуса
Христа і пояснював це двома причинами. По-перше, її розповсюджували гарячі
прибічники християнства, по-друге, князі брали шлюби з доньками монархів
сусідніх держав. Глибинні причини прийняття християнства не наводились.
Посилання на святого Андрія Первозванного може свідчити про те, що автор
переказував „Повість минулих літ”. У статті наведені дані про Кирила і Мефодія,
які навчили Болгарію, Русь та Печенігів християнській вірі. Подана інформація
не була рівноцінною. Сумнівну джерелознавчу цінність мав вищезгаданий факт про
місіонерську діяльність Солунських братів. Не відповідало дійсності і те, що
князь Володимир був сином княгині Ольги, і що одружився він на дочці
візантійського імператора Заміспеса. Однак дату хрещення Володимиром Русі автор
вказує правильно – 988 р. На користь істинності віри автор згадував Біблію, яка
за легендою не згоріла у вогні.
Київською Руссю цікавились і у Варшаві. На відміну від „Львівського пілігрима”,
варшавський історико-літературний журнал „Лех”, у 1823 р. звернув увагу на
інший аспект історії Київської Русі. У „Деяких зауваженнях щодо генеалогічного
дерева пануючих російських монархів” історик Л. Мітон писав: „Святослав, син
Ігоря, першим поділивши край на трьох своїх синів, дав початок нещасливому
поділу потужної держави. Син його, Володимир, отримавши після своїх батьків
землі, зумів об’єднати країну, але перед смертю своєю поділив її поміж 12
синів” [105,18]. В цілому стаття була позбавлена тенденційності, для неї був
характерний досить високий рівень об’єктивності.
У 20-і рр. XIX ст. генеалогія стала суттєвим та ефективним помічником
історичної науки. У 1823 р. „Лех” надрукував статтю видатного польського
історика А. Нарушевича: „Вітчизняна історія. Генеалогія князів київських,
галицьких, перемишлянських, володимирівських, чернігівських” [106,31-34]. Отже,
для поляків того часу київські, галицькі та інші князі руських земель були
вітчизняною історією. І це не дивно. Династії Пястів і Рюриковичів були
споріднені. Польський король Казимир I Відновитель був жонатий на сестрі
Ярослава Мудрого Марії Добронезі. Її синами були польські королі Болеслав II
Сміливий та Владислав Герман. Дружина Болеслава III Кривоустого Здіслава,
донька Святополка Київського, була матір’ю короля Владислава II. У Болеслава IV
Кучерявого першою дружиною була Анастасія Галицька, другою – Олена
Перемишлянська. Галицька княгиня Євдоксія була дружиною Мечислава III Старого.
Казимир II Справедливий був жонатий на Олені, доньці великого київського князя
Ростислава. Її сином був Лешек I Білий. Ці історичні дані свідчать про те, що
історична концепція А. Нарушевича, яка концентрувала увагу на описах війн,
монархів і вождів, продовжувала функціонувати у польському суспільстві.
Існувала в 20-і р. XIX ст. й інша тенденція, яку репрезентував інший видатний
польський історик Й. Лелевель, ординарний професор загальної історії
Віленського університету, що ставив перед собою завдання вдосконалити методику
досліджень та розширити джерельну базу. Й. Лелевель вважав, що давні предки
поляків мали демократично-республіканський устрій. З часом під впливом
зовнішніх чинників та західних цивілізацій народовладдя було ліквідоване. Таким
чином, германський вплив відобразився на слов’янській культурі. За Й.
Лелевелем, історія Польщі – це історія боротьби антагонізмів: германської
цивілізації, монархічної, феодальної та християнської з цивілізацією
слов’янською – республіканською, демократичною, поганською.
Такий підхід засвідчував, що Й. Лелевель у своїх поглядах наближався до позицій
польської шляхти, яка сповідувала етнічну вищість, культивувала негатив
- Київ+380960830922