РОЗДІЛ 2
РІЗНОВИДИ СЕМАНТИЧНОГО СУБ’ЄКТА УКРАЇНСЬКОГО ОДНОСКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ В ТЕКСТАХ
ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ
Односкладні речення були предметом уваги багатьох дослідників. Так, О.О.
Шахматов, який, увів у синтаксис термін „односкладні речення”, пояснює
існування таких речень фактом мовного збігу в одному члені речення суб'єкта й
предиката комунікації, коли „поєднання суб’єкта і предиката знаходить собі
відповідність в одному члені” [168, 32].
Сучасні українські синтаксисти І.Р. Вихованець, А.П. Грищенко, Л.О. Кадомцева
та інші вивели теорію відносно того, що успадковані праслов’янською мовою з
мови індоєвропейської односкладні речення не мають характерного для двоскладних
речень формально предикативного зв’язку й з’явилися при цьому завдяки
результатам розвитку і формальної диференціації первісних, граматично не
оформлених однослівних або створюваних із двох чи декількох слів речень [12,
231].
Оскільки протиставлення двоскладних і односкладних речень успадковано ще з
праіндоєвропейської мови [110, 201], будь-які спроби визначити генетичну
первинність двоскладних або односкладних речень є гіпотетичними. Крім того, у
дослідників історичного синтаксису, які спиралися насамперед на пам’ятки
конфесійної літератури й літопису, чітко окреслюється позиція щодо розподілу
односкладних речень на такі різновиди: означено-особові, неозначено-особові,
безособові, номінативні.
2.1. Односкладні речення в руслі сучасних досліджень українського синтаксису
В українській мові односкладні речення є цілком нормативними, функціонально
детермінованими й достатньо поширеними.
В українському мовознавстві дослідженнями односкладних речень займалися Г.П.
Арполенко, Л.А. Булаховський, І.Р. Вихованець, Л.О. Кадомцева, Н.А. Москаленко,
О. Синявський, Г.М. Чирва. І.Р. Вихованець висловлює думку щодо головного члена
односкладного речення, який „не передбачає взаємопов’язаного з ним іншого,
тобто... не є ні підметом, ні присудком. Його називають недиференційованим
головним членом, а речення, в яких він виступає, – односкладними ” [42, 81].
Головний член односкладного речення в принципі, через об’єктивні причини,
пов’язані зі специфікою самої мови, є самодостатній і вільно обходиться без
партнера по предикативній основі [112, 39]. Причини цієї самодостатності можуть
бути різними: від формальної очевидності, а отже, і стилістичної тривіальності,
надлишковості другого головного члена речення до фізичної, а отже, і
лінгвістичної неможливості зв’язати конструктивний центр односкладного речення
з будь-яким партнером. При цьому предикативність в односкладному реченні
пов’язується з одним головним його членом.
Якщо проаналізувати історію розвитку українського синтаксису, можна зауважити,
що дослідники основною характерною рисою односкладних речень вважають
специфічну суб’єктно-предикатну структуру судження, що граматично не
членується. Односкладні речення становлять одне поняття або подання, граматично
співвіднесене з дійсністю [38, 160].
Просте речення з нерозчленованим предикативним центром є такою конструкцією, в
якій неможливо виділити предикативне словосполучення „підмет + присудок”, його
прийнято кваліфікувати як односкладне. Крім того, односкладним реченням, як і
двоскладним, властиві характерні граматичні ознаки – відповідна система
обов'язкових і факультативних граматичних зв’язків між повнозначно-лексичними
одиницями в межах речення [147, 15].
Отже, спираючись на певні існуючі мовні й мовленнєві факти та неадекватність
судження і речення, в українській синтаксичній науці сформувалася думка, що
односкладні речення мають свій особливий статус [62, 153]. Граматичною основою
таких речень є головний член, який і формує категорію предикативності – основну
ознаку речення, що робить це речення засобом формування та повідомлення думки.
В односкладних реченнях предикативний центр репрезентований тільки
семантико-синтаксичною категорією предикативності й виражається тільки одним
головним членом, з яким пов’язане формальне закріплення цієї категорії.
Односкладні речення можуть наближуватися до двоскладних за можливістю
синтаксичного членування. Крім того, вони не виражають предикативності з
формально-синтаксичної точки зору, оскільки для вираження предикативного
зв'язку потрібні два різнофункціональних головних члени речення. Маючи у
власному формально-синтаксичному прояві тільки один головний член, односкладні
речення співвідносять його або із присудком, або з підметом двоскладного
речення, наприклад: ...Люблю слова. Їхня музика іскриста (3, 89); Ходжу на
лижах майже як пінгвін (3, 93); Далекі рейси прикмети...(2, 7); Розбитися.
Згорите, як єретичка (3, 93); Уночі турбуюся й тужу (2, 10); Земля вже в
травах, / берези в брості (2, 21); І раптом дощ. І злива. І гроза (6, 8). Якщо
у формі підмета граматично не маркована агенсивність/деагенсивність,
активність/дезактивність носія предикативної ознаки, то у формі суб’єктних
поширювачів, що потрібні для компонентів реалізації, граматично маркованою буде
деагенсивність і дезактивність носія ознаки (непрямі відмінки імені), що
відповідає характеру предикатів в односкладних реченнях, наприклад: Правди у
сльозах нема (12, 112); І чого мені треба – не відаю й сам (8, 29); Мені далеко
видно тут згори... (6, 26); Козацької вдачі такої ні в кого іще не знайшлося!
(6, 82); Від крові пурпурним стаю, / а чорним – від намулу (18, 7) тощо.
На думку І.Р. Вихованця, зумовлені семантико-синтаксичною валентністю предиката
компоненти потрібно інтерпретувати не в семантико-синтаксичному, а
формально-синтаксичному плані [45, 106]. Семантико-синтаксична валентність
предиката
- Київ+380960830922