РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНО-УПРАВЛІНСЬКІ ТА НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ОПІКИ ДІТЕЙ І МОЛОДІ В
УКРАЇНІ (1945-1990 рр.)
2.1. Структура закладів опіки дітей і молоді в Україні
Об’єктивні потреби подолання безпритульності та бездоглядності дітей зумовили
розгортання мережі державних опікунсько-виховних закладів, формування структури
системи опіки у повоєнний період (1945-1955 рр.), яку нами схематично
представлено на рис. 2.1. Охарактеризуємо кожен з типів опікунсько-виховних
закладів.
До дитячих приймачів-розподільників направляли дітей до 17-річного віку
включно. Тут, згідно з приписами, діти перебували до одного місяця, після чого,
у випадку неможливості повернення дітей батькам, малюків віком до 3-х років
негайно направляли через місцеві органи охорони здоров’я до дитячих закладів
або на патронування; до 14-и років направляли через органи народної освіти до
відповідних дитячих закладів або визначали на патронування; старших 14-и років
направляли, відповідно з діючим законодавством, до професійно-технічних училищ
або влаштовували на роботу в промисловість чи сільське господарство [99, 142].
Так, у 1947 р. кількість дітей, направлених у ремісничі та залізничні училища з
приймачів-розподільників МВС України, становила 2,6 тис. осіб, з дитячих
будинків МО України – 9,4 тис. осіб (додаток В 1).
У цехах і майстернях підприємств, за заявками обласних відділів народної освіти
та органів НКВС УРСР, створювалися окремі робочі місця для організації
індивідуального учнівства дітей-сиріт і забезпечення каліфі-кованого
керівництва їх професійно-трудовим навчанням. Згідно із планом за 1948 р.,
представленого у додатку В 2, було передбачено працевлаштування 3,3 тис.
підлітків з дитячих приймачів-розподільників та випускників дитячих будинків на
різних підприємствах міністерств і відомств України.
Дитячі кімнати міліції організовувалися при міських і районних відділах
(відділеннях) міліції. Їх завданнями стали попередження бездоглядності і
безпритульності дітей, проведення виховних заходів з дітьми й підлітками, які
порушують громадський порядок або правила поведінки в громадських місцях, а
також дітей, що заблудилися. У дитячу кімнату міліції доставляли дітей і
підлітків у віці 17 років, затриманих за дрібне хуліганство, бійки, образу
перехожих, порушення правил користування транспортом тощо [28, 93].
Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 10.03.48 р. № 335 “Про заходи
по ліквідації дитячої безпритульності та бездоглядності”, в Харківській,
Одеській, Закарпатській та Ізмаїльській обл. додатково було організовано при
відділах міліції 18 дитячих кімнат, що представлено у додатку В 3.
Усиновлення (удочеріння) – форма державного влаштування дітей-сиріт і дітей,
які залишилися без піклування батьків. Найбільш пріоритетна форма сімейного
виховання дітей, при якій всиновлені у правовому статусі повністю прирівнюються
до рідних дітей. Умови і порядок усиновлення, права й обов’язки, які виникали у
результаті усиновлення, відміна і визнання його недійсним регламентувалися
Основами законодавства Союзу РСР і УРСР про шлюб і сім’ю, Кодексом про шлюб і
сім’ю УРСР [212, 78].
Усиновителем міг бути кожен повнолітній дієздатний громадянин. Між усиновителем
і усиновленою дитиною повинна бути різниця у віці не менше 15 років. За
наявності поважних причин ця різниця скорочувалася під час розгляду заяви про
усиновлення. У разі усиновлення дітей родичами різниця у віці між усиновителями
та усиновленими до уваги не бралася.
Не могли бути усиновителями дієздатні особи, які: позбавлені батьківських прав;
подали завідомо неправдиві документи щодо усиновлення; бажали оформити
усиновлення з метою утримання матеріальної чи іншої вигоди; вже були
усиновителями, якщо з їх вини усиновлення було скасовано або визнане недійсним;
перебували на обліку в психоневрологічних та наркологічних диспансерах або
лікуються в зазначених установах; на час усиновлення не мали постійного
заробітку або інших установлених законом доходів [185, 84].
Патронат у педагогічному словнику тлумачиться як „влаштування державних дітей,
позбавлених батьківського піклування, на виховання у сім’ї трудящих згідно з
угодою на певний термін” [193, 86].
Особа, яка укладала угоду, отримувала права й обов’язки опікуна чи
піклувальника дитини. Держава надавала їй допомогу. Для господарського
забезпечення вихованця (придбання одягу, взуття) вихователеві надавалася разова
допомога з місцевого бюджету та щомісячно робилися виплати на утримання дитини.
Розмір виплат не був фіксованим і визначався на місцях. Компенсаційність була
характерною ознакою патронатної угоди, оскільки це бралося до уваги при
нарахуванні податку з працюючих громадян, а також при розрахунку квартплати (у
бік зниження податків) для тих осіб, що опікувалися дітьми.
Така форма сімейної опіки над дітьми-сиротами, як патронат – направлення
безпритульних дітей, хворих та інших осіб, які потребують чуйного домашнього
нагляду, в окремі сім’ї, законодавчо була визначена ще при Катерині II. На
сільські та міські общини було покладено обов’язок допомагати нужденним дітям у
такий спосіб [185, 86.].
Спочатку така форма допомоги більше стосувалася малолітніх злочинців: їм
необхідно було сприяти у набутті професійних навичок, влаштуванні після виходу
із місць позбавлення волі. З цією метою створювалися благодійні притулки,
завданням яких було забезпечення вихованців необхідними навичками та залучення
їх „до справи”, враховуючи їхні нахили та здібності. Таких дітей влаштовували у
навчальні або виробничі заклади. Патронат здійснювався виправними притулками,
які згодом взяли під свою опіку і безпритульних дітей та дітей-сир
- Київ+380960830922