глава 24 ЦК України. Переважна
більшість із передбачених в ній підстав стосується й набуття фізичними особами
права спільної власності. Це, зокрема, набуття права власності на новостворене
майно (ст. 331 ЦК) або на перероблену річ (ст. 332 ЦК), на знахідку (ст. 338,
339 ЦК), на скарб (ст. 343 ЦК), внаслідок набувальної давності (ст. 344 ЦК), у
разі приватизації державного майна або майна, що є в комунальній власності (ст.
345 ЦК), набуття добросовісним набувачем права власності на майно, відчужене
особою, яка не мала на це права (ст. 330 ЦК), одержання плодів та доходів від
речі (ст. 189 ЦК) тощо.
Крім того, в ЦК України міститься ряд норм, які передбачають можливість
визнання права власності на майно в судовому порядку й у випадках, коли право
власності ніким не порушується, не оскаржується чи не визнається. Зокрема, це
положення статей 376 (набуття права власності на самочинно збудоване нерухоме
майно), 392 (визнання права власності у разі втрати власником майна документа,
який засвідчує його право власності).
Стаття 328 ЦК України містить загальне правило про те, що право власності
набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. У
ній закріплена презумпція правомірності набуття права власності, якщо інше
прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не
встановлена судом. За ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його
недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом
недійсним.
Традиційним і поширеним у науковій літературі є поділ підстав набуття права
власності взагалі, права спільної власності зокрема, на первинні (початкові) та
похідні (вторинні). Первинними підставами, як зазначає О.С. Яворська, прийнято
вважати такі, за яких право власності на дане майно виникає вперше або
незалежно від попередніх власників. За вторинних підстав право власності
ґрунтується на праві попереднього власника [43, с. 14].
Отже, підстави виникнення права спільної власності різноманітні. Первинними
підставами (способами) виникнення цього права можуть бути такі юридичні факти,
як:
створення спільної речі чи її спільна переробка (специфікація);
виявлення скарбу однією особою на земельній ділянці, у будівлі, що належать
іншій особі;
через набувальну давність у разі спільного володіння річчю;
надходження в спільну власність плодів, продукції, отриманих від використання
спільного майна, тощо [10, с. 319].
Серед похідних підстав виникнення спільної власності можна назвати договір
(наприклад, договір про передачу приватизованої квартири в часткову чи сумісну
власність фізичних осіб), спадкування за законом чи за заповітом, договір
купівлі-продажу, коли майно переходить у власність декількох осіб, тощо.
2. Насамперед, слід звернутись до характеристики первинних (початкових)
способів набуття права спільної власності, передбачених ЦК України. Відповідно
до ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена)
особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особи,
які виготовили (створили) річ спільно зі своїх матеріалів на підставі договору,
є співвласниками цієї речі. Окремі правила передбачені у пунктах 2 – 4 статті
331 ЦК України для набуття права власності на новостворене нерухоме майно
(житлові будинки, будівлі, споруди тощо). Право власності на ці об’єкти виникає
з моменту завершення будівництва (створення) майна. Якщо договором або законом
передбачено прийняття нерухомого майна в експлуатацію, право власності виникає
з моменту прийняття такого майна в експлуатацію. В разі коли право власності на
нерухоме майно за законом підлягає державній реєстрації, право власності
виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до ч. 4 ст. 331 ЦК України суд за заявою заінтересованої особи може
визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що
частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною. Однак виникає
запитання, якими саме критеріями повинен керуватися суд під час визнання
невиконаної частки робіт незначною? Адже таке застосування ч. 4 ст. 331 ЦК
України дає можливість по-різному підходити до оцінки судами різних інстанцій
доказів по справі і, відповідно, прийняття різних рішень. Саме тому, на думку
В.М. Роги, необхідно встановити мінімальний відсоток готовності, за якого
можливе визнання права власності на недобудоване нерухоме майно [44, с. 105].
Одним із способів набуття права власності може бути переробка чужої речі.
Положення ст. 332 ЦК України про набуття права власності на перероблену річ
стосуються й тих випадків, коли особи, які діють спільно (переробники),
переробляють чужу річ (матеріал), вважаючи її своєю, або здійснюють переробку
самочинно, не знаючи, хто є власником матеріалу. Особи, які самочинно
переробили чужу річ, не стають власниками нової речі. Право власності на нову
рухому річ, яку особи виготовили шляхом переробки з матеріалу, що їм не
належить, набувається власником матеріалу, якщо інше не передбачено законом.
Якщо вартість переробки істотно перевищує вартість матеріалів, право спільної
власності на нову річ набувають особи, які здійснили переробку, за умови, що
вони діяли добросовісно. Якщо інше не передбачено договором, власник матеріалу,
що набув право власності на виготовлену річ, зобов’язаний компенсувати особам,
що здійснили переробку, її вартість. У разі набуття права власності на нову річ
особами, що здійснили переробку, ці особи зобов’язані відповідно відшкодувати
власникові матеріалу його вартість та завдані збитки.
Однак у разі застосування ст. 332 ЦК України виникають питання, які, на наш
погляд, потребують законодавчого вирішення. Так, ЦК України залишає п
- Київ+380960830922