РОЗДІЛ 2
Становище Греко-уніатської церкви на Правобережній Україні кінця XVIII - першої
половини ХІХ ст.
2.1. Територіально-адміністративна організація Уніатської церкви
Дослідження джерелознавчого аспекту історії Греко-уніатської церкви перш за все
вимагає висвітлення короткої історії, зазначення територіальних меж та
характеристики адміністративної структури церкви зазначеного періоду, а також
церковної політики Російської імперії, що мала визначальний вплив на існування
самої церкви та всіх її сфер.
Кінець XVIII ст. є періодом корінних змін у політичному, соціальному та
релігійному становищі Правобережної України. В результаті другого (1793 р.) та
третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої до Російської імперії відійшли землі
Поділ-ля, Київщини, Волині та частини Західної Білорусі. Імперія збільшилася на
4533 кв. миль території, 410 міст і містечок, 10 081 село з 3 011 688 жителями
[552, c. 144].
У 1795 році на новоприєднаній території було утворено три губернії:
Брацлавську, Ізяславську та Подільську, до яких входили й землі Київщини. На
новоприєднані землі переносилася вся структура влади Російської імперії:
політична, економічна, судова. Звичайно, нововведення не могли оминути одного з
найбільш важливих питань того часу, а саме церковного питання, яке завжди
перебувало в тісному зв’язку з політичною стратегією російського уряду, адже,
захист православного населення Правобережної України виголошувався основною
метою Росії у відносинах з Польщею протягом усього XVIII ст.
Слід відзначити, що вже cамій суті самодержав’я суперечило існування церковної
влади, яка хоч і залежала певною мірою від світської, але все ж таки мала право
і підстави вважати себе самостійною у своїй сфері. Ще представники російської
історіографії ХІХ ст. зазначали, що Катерина ІІ, вважаючи себе головою грецької
церкви, вимагала безумовної покори від духовної влади, представники якої були
для неї не більше ніж чиновники, до яких вона ставилася жорстоко або
толерантно, залежно від того, як вони виконували її волю [497, c. 59–60 ]
Виходячи з цього, церква Правобережної України, як і всієї Російської імперії,
повинна була перетворитися у специфічне державне відомство, а її священики – в
урядових чиновників. Проте ситуація ускладнювалася багатоконфесійністю
Правобережжя, а особливо наявністю в ньому католицьких церков –
Римо-католицької та Греко-уніатської, які підпорядковувалися Апостольській
Столиці. Якщо Римо-католицька церква ще могла розраховувати на лояльне
ставлення, оскільки до неї належала панівна верхівка населення цих земель,
здатна забезпечити їй зовнішню підтримку, то Греко-уніатська церква, не маючи
таких переваг, опинилася під прямою загрозою знищення.
Взагалі, унія, яка асоціювалася у православних колах зі спольщенням, на думку
російської історіографії перешкоджала ідеї слов’янської спільності, історичним
коренем якої було православ’я. Релігійний компонент підмінювався політичним -
об’єднанням руських земель. Катерина ІІ вміло використала міф про етнічну,
політичну і релігійну ідентичність східних слов’ян, який був посилений та
увічнений в наступному ХІХ ст. Таким чином, метою російських урядів протягом
півстоліття, як чітко зазначено в “обозрении” дій уряду з 1838 по 1850 рік,
було “ввести край сей силою возвышения православия и элементов русских в
безразличное единение с Велико-российскими областями, цель вытекавшая из всей
его (края) истории и заключав-шая в себе как бы завет прошедшего настоящему” [
430, л. 446]. Отже, Греко-уніатська церква від самого входження Правобережжя до
складу Російської імперії опинилася в становищі небажаної структури, що
підлягала ліквідації. Втім її лівідація зіштовхнулася зі значними труднощами,
оскільки досліджувана церква наприкінці XVIII ст. була самостійною та
дієздатною організацією, котра за ареалом поширення та кількістю вірних успішно
конкурувала як з Православною, так і з Римо-католицькою церквами. Саме тому
організаційна структура Уніатської церкви та її зміни протягом першої третини
ХІХ ст. потребують окремого розгляду. Для висвітлення даного питання було
задіяно значну кількість опублікованих та маловідомих архівних документів як
світського, так і церковного походження.
Згідно з дослідженнями істориків церкви, наприкінці XVIII ст. Греко-уніатська
церква на українських та білоруських землях, котрі входили до складу Речі
Посполитої, налічувала 8 єпархій: Володимирську, Полоцьку, Луцьку, Пінську,
Холмську, Львівську, Перемишльську і Митрополичу. В унії перебувало 9 452
парафії, 150 василіанських монастирів і близько 4 млн. вірних [582, s. 54]. Із
зазначених єпархій на території України функціонували: Володимирська,
Луцько-Острозька, Львівсько-Кам’янецька та Митрополича. До Володимирської
єпархії входили землі Підляшшя, частина Волині, а також частково південь
Білорусі; до Луцько-Острозької - більша частина Волинського воєводства, до
Львівсько-Кам’янецької - землі Галичини та Поділля, а до Митрополичої -
Брацлавське, Київське та частина Волинського воєводств, а також значна частина
білоруських земель [516, с. 18 ].
Встановити точну кількість уніатських парафій Правобережної України досить
складно через невідповідність церковного поділу земель
адміністративно-територіальному, а також через відсутність точних даних.
Польський дослідник М. Радван подає свої обрахунки, які, щоправда, стосуються
не лише Правобережжя, а всієї території України в складі Речі Посполитої. Так,
у 1772 р. у Брацлавському й Київському воєводствах Митрополичої єпархії
кількість уніатських парафій становила 2 091. У Володимирсько-Брестській
є
- Київ+380960830922