РОЗДІЛ 2
ЗАСТОСУВАННЯ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ДО ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ В СІМ'Ї
2.1. Право спільної та особистої приватної власності як основні форми відносин власності в сім'ї
Людина для своєї повноцінної життєдіяльності має бути забезпечена хоча б мінімальним набором матеріальних благ, здатних забезпечити здійснення нею свого фундаментального природнього права на життя. Сім'я, як первинна та основна структура суспільства, так само потребує таких благ, без яких вона часто не може не лише існувати, а й бути створеною. Природні права на життя, на сім'ю зумовлюють таке ж природнє право людини на власність.
Власність традиційно вважається цивілістичним правовим інститутом. Але право власності не поміщуються у вузьких рамках цивільного права, власність "тисне" на сферу публічних відносин, вона справляє відчутний вплив на сферу інших приватних відносин, які вийшли з лона цивілістики. Сімейне законодавство УРСР та України містило і містить значну кількість норм, які регулюють відносини власності в сім'ї. Традиційно, сімейні відносини регулюються сімейним законодавством. Однак, це не означає, що всі питання життя і розвитку сім'ї знаходять висвітлення тільки в сімейному праві. Тут відбувається дотик, сполучення норм сімейного і цивільного права [150]1. Причому іноді цей зв'язок настільки тісний, що складно відрізнити сімейно-правову норму від цивільно-правової і виникають сумніви в правильності розташування тих, чи інших норм в системі права [104]2.
Звичайно, загальні теоретичні конструкції щодо права власності взагалі і права власності в сім'ї ми маємо черпати саме із джерел цивілістичної науки. Саме звідтіля слід брати поняття права власності, правові засади щодо виникнення, здійснення та припинення права приватної власності [153]3.
Проблеми права власності в сім'ї були предметом дослідження в працях Т.О. Ариванюк, О.В. Дзери, І.В. Жилінкової, О.М. Калітенко, В.П. Маслова, А.О. Пушкіна, З.В. Ромовської, Ю.С. Червоного, С.Я. Фурси, Я.М. Шевченко, та інших вчених.
Роль права в регулюванні відносин, що виникають усередині сім'ї і поза нею велика, оскільки сім'я існує та розвивається у взаємодії з навколишнім суспільством. Становить інтерес те, як цивільне законодавство регулює майнові питання, які виникають за участю сім'ї та між її членами.
Законний режим майна подружжя так само, як і договірний спирається на цивільно-правовий інститут права власності. Не звертаючись до права власності в цілому, а також права спільної сумісної та часткової сумісної власності, неможливо усвідомити ні виникнення, здійснення та припинення права власності подружжя на майно, ні вирішення майнових спорів між ними.
Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом багатьох століть не перестають точитися дискусії. Всі соціальні потрясіння, однією із головних причин мають спроби змінити сформовані відносини власності, затвердити новий лад цих відносин. Дивною властивістю володіє ця категорія. Стара як світ, вивчена і описана, одночасно завжди нова, непередбачена, бажана і плідна для нових досліджень [177]4.
Поперед все власність - економічна категорія. Як відзначає В.К. Андреєв "власність - одна з небагатьох міждисциплінарних фундаментальних категорій суспільної науки. Найбільше повно вона вивчена економістами" [11]5.
Але, одночасно, вона може розглядатися і розглядається з філософської та правової точок зору.
Які ж економічні відносини визначають категорію "власність"? Більшість дослідників проблем власності визначають її з економічної точки зору, як сукупність суспільних відносин між людьми з приводу володіння засобами виробництва і предметами споживання [88]6.
В.О. Рясєнцев визначав власність в економічному змісті, як історично визначені суспільні відносини по володінню засобами і продуктами виробництва, що обумовлюють відповідну форму присвоєння продуктів праці [139]7.
С.Н. Братусь визначав власність як стан привласненості речей. Із цього погляду вона є вольовим відношенням, тому що з нею зв'язано усвідомлення різниці між "моїм" і "твоїм", "своїм" і "чужим", "індивідуальним" і "колективним" [25]8.
Таким чином, узагальнюючи вищезазначене, можна визначити власність в економічному сенсі, як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі.
Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них "як до своїх, до власних". Цілком логічно, що коли для одного індивіда привласнене майно є "своє", то для іншого воно має бути "чуже" [164]9. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей [149]10. Водночас подібне твердження не може бути в такій же мірі прийнятим, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда [54]11.
Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, тому що він позбавлений можливості і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому подібними. Таким чином, поза сумнівами є твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені розвитку [115]12.
Скрізь у розвиненому праві ми знайдемо досить прості легальні визначення власності. Але це не означає нерозвиненості, слабкості самого інституту власності. Про власність можна сказати, що це найбільш повне необмежене право. Його сила саме у відсутності визначень, у можливостях, в здатності в якості правової першооснови розгорнутися в будь-якому напрямку і наповнитися будь-яким змістом [138]13.
Якщо власність відіграє таку визначальну роль в процесі розвитку с