Ви є тут

Німецькі військовополонені в радянських таборах: гуманітарний аспект (1941 - 1955 рр.).

Автор: 
Левикін Володимир Валерійович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0408U001679
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ТА ІДЕОЛОГІЧНИЙ ВПЛИВ
НА ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ В СРСР

2.1 Правові основи режиму військового полону та їх радянська специфіка

Дослідженню проблематики правового статусу німецьких військовополонених в Радянському Союзі з 1941 року присвятили багато вітчизняних та зарубіжних дослідників [112; 149; 150; 156; 174; 210; 211; 212; 213; 230; 307]. Одними із головних складових правового регулювання полону в СРСР є карально - репресивна функція та відповідність міжнародним угодам про військовий полон, які вимагають поглибленого дослідження.
Фактично режим військового полону виник настільки давно, що встановити хронологічні рамки його не є можливим. Відомо лише, що ще у стародавніх народів (Єгипет, Греція, Індія, Рим) військовополонених не вбивали. Про це можна прочитати, наприклад, в законах Ману. На відміну від первісного ладу, коли захоплених при веденні військових дій робили членами племені або приносили в жертву, в той час захоплених робили рабами. Держави, в яких головною виробничою силою були раби, постійно потребували надходження нових робочих рук, і це було одною з основних причин війн за часів існування цивілізацій Стародавнього Сходу та Античності.
Поводження з полоненими у ранньому середньовіччі не дуже відрізнялося від попередніх часів. Їх також вбивали або перетворювали на рабів. Пізнє середньовіччя характеризується тим, що в ці часи з'являється практика викупів або обміну полоненими; існувала також заміна рабства на утримання полонених до кінця війни. Не можна казати, що викуп або обмін не існували раніше, але саме в цей час вони набувають відносного поширення. Маврикій (стратег) писав про особливості полону у слов'ян: "...тих хто знаходяться у них в полоні вони не утримують у рабстві, як інші племена, на протязі не обмеженого часу, але, обмежуючи термін рабства певним часом, пропонують їм на вибір; бажають вони за певний викуп повернутися до себе, або залишитися там, де вони знаходяться, у стані вільних та друзів".
У 1583 році Московська держава уклала Полюський договір зі Швецією, за яким було передбачено повний обмін військовополоненими без викупу. Також обмін полоненими практикувався у війнах Росії з Польщею та Туреччиною.
У Франції 4 травня 1792 року Законодавчі збори ухвалили декрет щодо полонених, за яким уперше встановлювалося покровительство націй над військовополоненими і вони бралися під захист закону.
В Росії видавалися маніфести та укази (1721, 1812 рр. тощо) щодо стану військовополонених. У 1874 році в Брюсселі було скликано Міжнародну конференцію, де серед інших питань розглядалися основні положення про режим військового полону. Брюссельська декларація не стала обов'язковим актом для виконання, але головні ідеї, проголошені нею, були використані у документах Гаазьких конференцій 1899 та 1907 років.
1899 року у Гаазі була підписана міжнародна конвенція про закони і звичаї війни на суходолі. У другій главі додатку до цієї конвенції йшлося виключно про режим військового полону. 18 жовтня 1907 року було підписано наступну міжнародну конвенцію про закони і звичаї війни на суходолі, і статті, що стосувалися режиму військового полону, практично ідентичними положенням конвенції 1899 року. В цьому міжнародному документі вперше визначався статус, особливості використання праці, умови утримання, харчування, репатріації військовополонених тощо.
Царська Росія ратифікувала Гаазьку конвенцію 1907 року, а нова, комуністична влада у Декреті РНК від 4 червня 1918 року проголосила, що "міжнародні конвенції та угоди, що стосуються Червоного хреста, визнані Росією до жовтня 1915 року, визнаються і будуть виконуватись Російським Радянським урядом, який зберігає усі права та прерогативи, що базуються на цих конвенціях та угодах" [50, 434]. Але відомо, що ставлення представників нової влади до угод з "буржуазним оточенням" було вельми специфічним і ніколи не заважало порушувати їх, якщо це було вигідно. Радянсько-польська війна та визнання у 1921 році Міжнародним комітетом Червоного Хреста Радянської Росії країною, на яку розповсюджуються міжнародні гуманітарні угоди щодо військовополонених, не внесла суттєвих змін до радянського ставлення щодо військового полону. З відмовою у 1929 році підписати Женевську конвенцію почалися розробки власного документу, яким би регламентувався стан військових бранців.
Поширена думка, що Радянський Союз не приєднався до Женевської конвенції 1929 року щодо військовополонених, і що при утриманні бранців в радянському полоні порушувалися елементарні права людини. Для того, щоб дати історично-правову оцінку тим подіям необхідно проаналізувати корпус правових актів, що стосуються міжнародного становища військовополонених. Головними документами, що мали регламентувати це питання на початку Другої світової війни, були конвенції Женевської конференції 1929 року. Тоді ж було прийнято конвенції "Про поводження з військовополоненими" і "Про покращення долі поранених та хворих у діючих арміях". Власне цим документом керувалися практично всі країни, що брали участь у Другій світовій війні. Радянський Союз не приєднався до цієї конвенції у частині щодо військовополонених. Натомість ще 19 березня 1931 року у СРСР було ухвалено внутрішню постанову, якою керувалися відповідні органи по роботі з військовополоненими - "Положення про військовополонених" (хоча РНК СРСР затвердила його лише 1 липня 1941 року) [46, с. 65]. Порівняння цих двох документів дає змогу стверджувати, що прагнення створити "режим, який би не був гіршим режиму Женевської конвенції" та базування положення на засадах радянського права призвело до якісних змін у статусі військовополонених. Зберігаючи загалом основні положення Женевської конвенції, радянська постанова була зведена до 31 статті замість 97 статей Женевської конвенції. Тобто при збереженні головних засад Женевської конвенції, в положенні не було прописано всіх гарантій для військовополонених, які мали місце у Женевській конвенції. Ці ню