РОЗДІЛ 2
ОСМИСЛЕННЯ ВІДЧУЖЕНОСТІ ("ПРОБУДЖЕНА МУЗА")
2.1. Усамітнення в минулому (початки творчості поета)
У своїй роботі "Феномен доби (сходження на Голгофу слави)" В. Стус говорить про покоління попередників П. Тичини: "Митця будь-якого іншого народу виносила на собі реальність. Специфіка українського митця в тому, що він у кращому разі змушений цю реальність нести на своїх плечах, а в гіршому, і значно частіше, - існувати всупереч реальності, в абсолютно забороненому для себе світі. Навіть на кращий випадок - нести реальність на своїх плечах - такий тягар людині явно не під силу, отож саму реальність доводилось адаптувати доти, аж поки вона не набирала форм клумака з історичними реліквіями" [169, с. 8]. Ми можемо віднести ці слова до Ігоря Калинця, незважаючи на відстань у часі.
Перша збірка молодого поета мала б з'явитися друком у 1963 році, отже, для того, щоб зрозуміти унікальність поетичного голосу Калинця, нам слід співвіднести його з літературним контекстом 60-х років. Початок 60-х ознаменувався новими тенденціями в літературному процесі, піднесенням загального ідейно-художнього та інтелектуально-філософського рівня мистецтва. Як зазначає М. Ільницький, "основним об'єктом творчості молодих поетів початку 60-х років була людина на складних перехрестях історії, основним ідеалом - ідеал борця за гуманістичний прогрес і достойне людини мирне творче життя. Так, по суті, увага до конкретної особистості, до буденного факту вводилася у контекст проблем планетарного змісту, а життєвий факт підносився до філософської проблематики" [82, с. 77]. Дослідник відзначає принаймні три джерела "космічної теми" в поезії названого періоду: політ людини в міжпланетний простір, традиції української поезії 20-х років і "космічність" художнього мислення у творах О. Довженка, Е. Межелайтіса та ін. [82, с. 78]. Отже, епоха НТР, наукові відкриття і вихід у космос певним чином визначили тематику та проблематику поезії.
Ми можемо скласти лише опосередковане враження про перші дві збірки І. Калинця "Екскурсії" та "Країна колядок" - вони не збереглися, зберігся лише відгук Івана Дзюби на першу з них та частина поезій, що були укладені упорядником у збірку "Вогонь Купала". Таким чином, ми не маємо можливості простежити структуру двох збірок, але представлених творів достатньо, щоб скласти уявлення про їхній характер. Автор відмовляється від "космізму" та зображень здобутків НТР, зосередившись на "епізодах духовного мистецького життя нашого народу в минулому і сучасному" [48, с. 418].
У своїй статті "На калині клином світ зійшовся", що була, власне, рецензією на перші збірки Ігоря Калинця, Іван Світличний зазначив: "Ігор Калинець виступає як справжній реаліст, мужній громадянин, що не витворює для себе й інших солодких, але все ж химерних ілюзій, а має відвагу сміливо дивитися правді в вічі й називати речі своїми іменами, хоч яка гірка для нього ця правда, хоч які страшні ті імена" [148, 33]. О. Гнатюк характеризує цю думку як парадоксальну: "Реалізм у тому розумінні, в якому найчастіше вживається це окреслення в радянській теорії літератури ніяким чином не відноситься до поезії Ігоря Калинця. Однак знаменитий критик вживає його, маючи на увазі не так творчий метод, як життєву позицію митця, його несприйняття жорстокої дійсності. Це несприйняття виражене не в формі безпосереднього спротиву, а в специфічній конструкції поетичного світу" [35, 7]. Отже, поетична концепція І. Калинця - це не ескапізм, а альтернатива. Поет не тікає в світ ілюзій, а заперечує існуючу дійсність створенням власної.
Така специфічність поетичного світу перегукується з творчими настановами київської школи. "На відміну від шістдесятників, поети Київської школи спробували зреалізувати пойменовану триєдність свободи (свобода поетичного творення, свобода особистості, свобода народу - Т.К.) у власне поезії, пишучи так, ніби те, за що тільки треба було боротися, а саме: національна і суспільна свобода - вже настали. Можливо, це пояснюється тим, що в творчості поетів Київської школи елементи теургії превалювали над чисто літературним письмом" [101, 12].
Специфічна конструкція поетичного світу І. Калинця якраз і полягає в тому, що автор зображує світ у межах своєї поезії - гармонійний, але повністю відділений від реальності. Навколишня реальність у такий спосіб позбавляється права на існування, вона лежить за межами поетового сприйняття. У збірці "Вогонь Купала" (тобто залишках двох перших збірок) про неї просто не згадується. Автор усамітнюється в минулому, відтворюючи це минуле шляхом перетину власних текстів з текстами класиків української літератури (Б.-І. Антонич, П. Тичина, Т. Шевченко); фольклором та обрядовістю; народними витворами (писанки, килими, ікони); іншими видами мистецтва (музика С. Людкевича, фільми О. Довженка).
Виразною ознакою світу, що постає в першій збірці автора, є його цілковита гармонійність, єдність, навіть тотожність великого й малого, далекого й близького. Це світ, у якому зорі перетворюються на яблука ("Вночі колишуться між листом / ренетами осінні зорі" [90, с. 31]), а писанки стають сонцями ("Котилися писанками ізгори / ясні сонця у мамині долоні" [90, с. 30]). Невимушено змінюючи кут зору сприйняття навколишньої дійсності однією фразою - "ми бігли, / вибились із сил, / на землю впали" - поет перетворює звичні луки на незнані краї, де ростуть "кульбабові ліси" і молоко з поламаних стебел ллється в "тарелі лопухів". Проте це не проста підміна розмірів, а докорінна зміна сприйняття себе у світі як вагомого складника та утворюючого центру. Зменшуючись, ліричний герой легше сягає неба - прямо об небо б'ють білі кулі кульбаб - та розчиняється в навколишній гармонії так, що чує дисонанс "бомбовозу джмеля" [90, с. 33].
Відчуваючи душу не тільки природи, але й речей, автор легко оживлює їх, проте ми маємо справу не просто з поширеним прийомом метафоризації. Оживлення досягається не лише власне метафорою ("мандрує писанка" [90, с. 30], "скрипка вмерла" [90, с. 23]),
- Київ+380960830922