РОЗДІЛ 2
ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ У ПОЛІТИЦІ П.СТОЛИПІНА
2.1. Ідейні засади політики П.Столипіна по єврейському питанню
На початку ХХ ст. Російська імперія мала потребу в особистостях, здатних реагувати на виклик часу та ініціативно вирішувати нагальні проблеми. П.А.Столипін (2.IV.1862 - 5.IX.1911) на всіх щаблях своєї адміністративної кар'єри - спершу на посаді повітового (1889 - 1899), згодом, губернського предводителя дворянства Ковенської губернії (1899 - 1902), виконуючого обов'язки гродненського губернатора (1902 - 1903) і, нарешті, саратовського губернатора (1903 - 1906) - проявив себе рішучою, вольовою, енергійною людиною, готовою взяти на себе важкий "тягар влади" й одночасно відповідати за прийняті рішення. 26 квітня 1906 р. П.Столипіна було призначено міністром внутрішніх справ. Він обійняв посаду, яка за державним ладом того часу вважалася ключовою. Оскільки революція продовжувалася, то політичним кредо нового міністра і його першочерговим завданням стало "заспокоєння" країни, що у свою чергу передбачало вирішення давно наболілого національного питання.
Сутність єврейського питання в дореволюційній Росії полягала в існуванні законодавчо-адміністративних заборон і обмежень для євреїв. Уперше зі всією складністю це питання постало перед російським урядом після першого розділу Польщі у 1772 р., коли у складі Російської імперії опинилося чимало євреїв. До цього часу "спочатку Московська, а потім Петербурзька Русь ставилися до євреїв просто - вони були ворогами Христа" [299, c. 13]. Хоча у маніфесті про приєднання нових земель після першого розділу Польщі проголошувалося про збереження усіх прав незалежно від стану та віросповідання, дуже скоро правлячі кола вирішили, що дотримування цих принципів щодо єврейського населення є неможливим через його кількість і ту небезпеку, котру могла спричинити економічна діяльність євреїв місцевому населенню.
Указом від 23 грудня 1791 р. Катериною ІІ були обмежені місцевості, в яких євреї мали право записуватись до станів [365, c. 61]. "Положення про євреїв" від 9 грудня 1804 р. офіційно запровадило початок формування т.зв. "смуги осілості", крім того, вводились інші обмеження прав євреїв, серед яких - заборона використання мови "іврит" у документах, запровадження особливих вимог при обранні на міські посади тощо [186, c. 59]. Надалі, законом 31 травня 1835 р. вже остаточно право російських підданих проживати скрізь в імперії було замінено стосовно євреїв "дозволом їхнього проживання у п'ятнадцяти губерніях: Бессарабській, Віленській, Вітебській, Волинській, Гродненській, Ковенській, Мінській, Подільській, Полтавській, Таврійській, Херсонській, Чернігівській і Київській" [211, cтб. 8054]. Правила перебування євреїв, як у смузі осілості, так і за її межами, були викладені в "Законі про стани" [212]. За межами смуги осілості євреям дозволялося знаходитися тимчасово та лише з поважних причин. Зауважимо, що ні положення 1804 р., ані закон 1835 р. не містили вказівок на те, що замкненість численного населення в деяких частинах імперії була зумовлена загальними інтересами держави. В цілому протягом першої половини ХІХ ст. урядом проводилася дискримінаційна політика щодо єврейського населення, але слід відзначити, що вона не мала характеру послідовної, ідеологічно обґрунтованої та расистської ворожості до євреїв - юдофобії.
Спроби поліпшення законодавства щодо євреїв здійснювалися протягом 1859-1879 рр.: у цей час стали помітними тенденції до асиміляції єврейського населення корінним російським. У правління Олександра ІІ визнавалось, що "проживання євреїв в інших місцевостях, де вони будуть складати незначну меншість, призведе до пом'якшення їхніх національних особливостей". Але з метою "послідовності" та "запобігання швидкому напливу в середовище населення внутрішніх губерній стороннього йому елемента, повсюдне проживання в імперії дозволили лише наступним категоріям євреїв: 1) купцям першої гільдії; 2) особам із вищою освітою; 3) особам, що займалися цеховими та не цеховими ремеслами; 4) особам, які пройшли військову службу за рекрутським уставом" [243, c. 50-51]. Дещо розширилися політичні права євреїв, головним чином, в результаті проведення земської та судової реформи 1864 р. У цей період також скасовувалися деякі законодавчі дискримінаційні норми, зокрема, рекрутський набір дітей і підлітків.
Припинення лібералізації єврейського питання в урядовій політиці пов'язувалося передусім із двома явищами у суспільному житті країни - публікацією 1869 р. антисемітського трактату Я.Брафмана "Книга Кагалу" й Одеським погромом 1871 р. [253]. Несподіваний вибух антисемітських настроїв підтвердив сумніви урядовців і російської громадськості у тому, що повна громадянська емансипація євреїв загрожувала їхньою економічною активністю та конкуренцією з місцевими національними групами. Взагалі, наприкінці 1870-х рр. в урядовій політиці стосовно єврейського населення на перший план виходили мотиви саме економічного характеру.
У 80-ті рр. ХІХ ст. почали запроваджуватися нові обмеження щодо євреїв: 3 травня 1882 р. прийнято "Тимчасові Правила", які регулювали основні аспекти єврейського життя. Згідно з "Тимчасовими Правилами" єврейському населенню заборонялося проживати у сільській місцевості в смузі осілості [213]. "Євреїв, - як писав І.М.Бікерман, - замкнули у міста" [254, c. 144]. Приводом для цього обмеження стали погроми на півдні Росії 1881 р. Влада пояснювала їх причиною "експлуатації євреями місцевого населення" [283, c. 32].
З моменту прийняття "Тимчасових Правил" і до середини 1890-х рр. законотворчий процес у єврейському питанні провадився до системного правового обмеження суспільно-економічних можливостей євреїв. Умовно ці системні напрямки можна поділити на декілька груп. Перша група - обмеження права проживання. Протягом 1891 - 1897 рр. були прийняті закони, що забороняли переселення до Москви та Московської губернії євреям-ремісникам і деяким іншим категоріям. З 1899 р. ускладнювалося також