РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ДИСТАНЦІЙНОЇ ОСВІТИ
В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ
У розділі визначено основні тенденції розвитку дистанційної освіти в Російській
Федерації, які диктують необхідність впровадження нової форми здобуття освіти;
обґрунтовано етапи становлення дистанційної освіти в Російській Федерації й
зазначено здобутки й прорахунки кожного з них; виявлено стратегічні напрями
розвитку російської системи дистанційної освіти; розглянуто
організаційно-педагогічні умови її розвитку. Вивчено й узагальнено прогресивні
ідеї російського досвіду в галузі дистанційної освіти.
2.1. Етапи становлення і розвитку російської системи дистанційної освіти
Історичний досвід розвитку освіти в окремій країні та світовому співтоваристві
загалом свідчить про те, що його характерні риси значною мірою визначаються
рівнем наукового й технічного потенціалу, особливостями соціального,
економічного й культурного розвитку. Саме ці процеси формують ті рушійні сили,
які приводять або до позитивних, або негативних наслідків у системі освіти і
визначають зміни, які стають необхідними для того, щоб люди могли адаптуватися
до нових умов їхнього життя й професійної діяльності.
Ознайомлення з практикою становлення російської дистанційної освіти дало
підстави умовно визначити три етапи її розвитку: перший – друга половина XIX
ст. – початок 20-х рр. XX ст., другий – 20-ті роки – початок 90-х рр. XX ст.,
третій – перша половина 90-х рр. XX ст. і до наших днів.
Перший етап (друга половина XIX ст. – початок 20-х рр. XX ст.) – період
зародження дистанційної освіти. Історично першою формою дистанційного навчання
було „навчання на основі листування”, або кореспондентське навчання, яке
виникло у зв’язку з формуванням першої стабільної регулярної загальнодоступної
системи зв’язку – звичайної пошти. Початок застосування такої форми навчання на
міжнародній арені пов’язаний з першим регулярним курсом кореспондентського
навчання стенографії Айзека Пітмана у 1840 р. [124, с. 282]. В Росії в другій
половині XIX ст. теж почали виникати навчальні центри, які використовували
кореспондентське навчання. Однак у дореволюційний період він не отримав
належного розповсюдження, залишившись справою приватної ініціативи прогресивних
громадських діячів і вчених, а також культурно-просвітницьких установ.
Заслуговує на увагу організація навчального процесу на курсах з підготовки
вчителів у Московській губернії в кінці XIX ст. на початку 20-х років XX ст. Ці
курси не передбачали надання систематичної й системної освіти. Головним їх
завданням було здійснення політичного виховання та усвідомлення принципів
радянської трудової школи. Слухачі поштою отримували завдання для вивчення й
опрацювання, списки рекомендованої літератури, а, виконавши їх, надсилали в
навчальний заклад. Роботи рецензувалися консультантами й відсилалися назад
дорослим учням [там само].
Концептуально діяльність таких навчальних закладів будувалася на усвідомленні
того, що навчання може відбуватися за відсутності безпосереднього контакту з
викладачем. Ті, хто навчалися, могли самостійно, у зручний для них час та в
зручному місці, виконувати поставлені завдання.
Необхідно зазначити, що кореспондентське навчання у той період розглядалося не
як альтернатива традиційному навчанню, а як варіація дистанційного. Це
додаткова приватна освіта, яка офіційно не була визнаною, але користувалася
широким попитом, була популярною та рентабельною. Основним контингентом, що
користувався цим видом навчання, були люди цілком самодостатні й кар’єра яких в
умовах динамічної економіки другої половини XIX – початку XX ст. залежала від
можливості підвищити та розширити свою професійну кваліфікацію і, таким чином,
бути соціально мобільними і конкурентоспроможними. Користувалися
кореспондентським навчанням люди, які не мали можливості здобути освіту
традиційним шляхом через різні обставини [70, с. 64].
Ми умовно визначили такі здобутки першого етапу становлення дистанційної освіти
в Росії:
– визнання нової форми освіти, яка відрізнялася від традиційної та потребувала
інших засобів освітньої комунікації;
– визначення місця кореспондентської освіти як сегмента додаткової та
продовжуваної освіти;
– визначення пріоритетної цільової аудиторії кореспондентської освіти (зайняті
особи, які намагалися підвищити свій професійний рівень, і дорослі, які через
різні причини не могли отримати освіту традиційним шляхом).
Отже, зародження сучасної дистанційної освіти пов’язане з необхідністю
задоволення освітніх потреб, передовсім дорослої людини.
Другий етап (20-ті рр. – початок 90-х рр. XX ст.) пов’язаний зі становленням і
функціонуванням в Росії системи заочної освіти, яка була на той час
найпотужнішою у світі. Так, ідея навчання людей, які не могли регулярно
відвідувати заняття за місцем розташування навчального закладу, знайшла
втілення у широко розвинутій за часів СРСР системі заочного навчання, яка
надала можливість мільйонам людей здобути освіту. Засновником відкритої освіти
в Росії, в тому числі й заочної її форми, вважають К.К. Мазинга – голову
Московського відділення Імператорського російського технічного товариства,
відомого математика, інженера й педагога. За його ініціативи й безпосередньої
участі в 1870 р. були організовані перші вечірні робітничі курси, класи та
реальні училища в Петербурзі й Москві, що надавали можливість селянам і
робітникам здобувати шкільну й вищу освіту. Чимало зусиль він доклав для
створення політехнічного інституту. Однак його наміри здійснилися лише у 1908
р., коли був створений Московський державний народний університет для
робітників і селян [6, с.
- Київ+380960830922