Конституційно-правові проблеми організації публічної влади в Україні.

Розділ 2
кОнституційно-правові основи забезпечення єдності публічної влади в Україні
2.1. Проблеми публічної влади у контексті поділу влади
Якщо розглядати зазначені у першому розділі організаційно-правові засоби
забезпечення прав і свобод людини і громадянина з точки зору організації
публічної влади, то насамперед необхідно з’ясувати, що являє собою зазначений
автором механізм взаємодії і поділу гілок влади.
Принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (стаття 6
Конституції України) як одна з основоположних засад здійснення державної влади,
розглядається в літературі як принцип, що відбиває правовий характер нашої
держави [86, с. 148].
Водночас попри значну кількість робіт, присвячених теоретичному осмисленню
принципу поділу влади, розуміння останнього не є однозначним, і навколо нього
точаться дискусії впродовж тривалого часу. Так, ще на початку минулого століття
це питання в юридичній науці дискутувалося; до того ж основну розбіжність
вбачали у класифікації головних функцій влади. Якщо одні теоретики, як зазначав
Ф. Кокошин, визнавали існування, крім законодавчої, також урядової (або
адміністративної) та судової функцій влади (тричленна класифікація), то інші
поєднували адміністративну і судову діяльності в одне поняття виконання
законів, розрізняючи таким чином лише дві основні функції влади: законодавчу та
виконавчу (двочленна класифікація). Прибічники останньої точки зору не
заперечували істотної відмінності між управлінням і судом, однак вважали її
другорядною, порівняно з відмінністю між законодавством і виконанням, між
установленням норм об’єктивного права та їх виконанням у широкому сенсі слова,
тобто застосуванням цих норм до конкретних відносин.
Зауваживши, що зародки трискладової класифікації можна знайти ще у Арістотеля,
автор вказував, що провідного положення в юридичній науці їй надав Ш.-Л.
Монтеск’є. Згідно з цим вченням, яке підтримується, за словами автора,
більшістю юристів, необхідно розрізняти не дві, а три функції державної влади,
а саме: 1) установлення норм об’єктивного права (законодавство); 2) здійснення
окремих суб’єктивних прав і обов’язків держави, що випливають з цих норм
(управління); 3) охорона юридичних норм від порушень (суд). Цим трьом функціям
відповідають і три види актів держави: закон, урядовий акт і судовий вирок [3,
с. 219—220]. Зазначивши, що відмінність між двома класифікаціями зводиться до
різного погляду на судову владу, автор висловлюється на користь тричленної
класифікації.
На наш погляд, у такому випадку йдеться про різні критерії класифікації, а не
різне розуміння судової влади.
Необхідно підкреслити, що названі класифікації розглядалися Ф. Кокошиним у
контексті матеріального (об’єктивного) розподілу функцій державної влади.
Водночас, зазначав він, ніколи не буває так, аби певна функція влади
здійснювалася виключно одним простим або складним державним органом, чи
навпаки. А оскільки розподіл функцій за їх юридичною природою ніколи цілком не
збігається з розподілом державної діяльності між різними органами, то виникає
новий розподіл цих функцій за компетенцією органів, який називають формальним
(суб’єктивним).
Виникнення теорії поділу влади, зазначає В. Чіркін, було пов’язано з боротьбою
буржуазії проти феодального абсолютизму. Цю концепцію пов’язують з ім’ям Дж.
Локка, а більш певно – з твором “Про дух законів” Ш.-Л. Монтеск’є. З переліку
“гілок” влади бачимо, що йшлося тоді про розподіл саме державної влади.
Проти концепції розподілу влад виступив Ж.-Ж. Руссо, який обстоював єдність
влади. Він стверджував, що вся влада повинна належати народу, а формою її
здійснення мали слугувати народні збори. Він обстоював суверенітет народу, а не
монарха.
Як наголошує Ю. Тихомиров, Ж.-Ж. Руссо та інші ідеологи французької буржуазної
революції пішли далі за Ш.-Л. Монтеск’є, висунувши ідею суверенітету народу і
розглядаючи три влади не більш як прояв єдиної верховної влади; при цьому
законодавча влада ввірялася народові з відповідальністю уряду перед нею.
Наступні століття підтвердили життєздатність обох доктрин, які одержали своє
вираження в різних варіантах розподілу влад в організаційно-функціональному
сенсі [87, с. 38].
Наприклад, ще в Конституції США 1787 року, яка приймалася саме в період
бурхливого поширення ідей і розподілу влад, і єдності влади, її творці
проголошували народний суверенітет, владу народу, що означало, по суті,
соціологічний підхід, який визнавав усю повноту влади тільки за народом. З
іншого боку, встановлювалася чітка система органів держави з досить суворим
розмежуванням повноважень між ними. У першій статті йшлося про парламент, у
другій – про президента, у третій – про суди; це був розподіл влади на
законодавчу, виконавчу і судову.
З часом концепція розподілу влад стала модифікуватися. Так, у самих США уже
через кілька десятиліть після прийняття Конституції виник не передбачений нею
інститут судового конституційного контролю: суди стали перевіряти
конституційність законів, ухвалених парламентом. Надалі конституційна доктрина
деяких держав Латинської Америки висунула тезу про існування четвертої,
виборчої влади, під якою розуміється право громадян, що складають виборчий
корпус, вирішувати всі основні питання державного життя шляхом виборів,
референдуму, законодавчої ініціативи громадян та іншими способами.
У деяких конституціях говориться про особливу установчу владу. На відміну від
законодавчої влади, вона пов’язується з референдумом, прийняттям та зміною
конституції. Установча влада уявляється як повноваження на встановлення
конституційних основ життя суспільства;