РОЗДІЛ 2
Онтологічний вимір відповідальності
Вище було зазначено, що розвиток техніки та технологій обумовлює звернення до
поняття відповідальності, але технічне ставлення торкнулось не тільки світу
природи, але також і світу людини. В умовах нашого часу людина стає „технічною
істотою”. Все це є результатом світогляду, який було сформовано під впливом
технічних винаходів. У житті людина користується означеними техніками: техніка
руху, техніка виконання, техніка слухання, техніка ведення бесіди, презентація
себе, техніка сексу і так далі. З цього приводи звернемося до поглядів М. Фуко.
Він апелює до твердження Ю. Габермаса стосовно розрізнення трьох основних типів
технік: техніки, які дозволяють виробляти речі, змінювати їх та ними
маніпулювати; техніки, які дозволяють використовувати системи знаків; техніки,
які дають можливість визначати поведінку індивідів, приписувати їм визначені
кінцеві цілі та завдання. Таким чином, маємо техніки виробництва, техніки
сигнифікації чи комунікації та техніки підпорядкування (підкорення). Однак Фуко
стверджує, що в усіх суспільствах існують і іншого типу техніки: техніки, які
дають можливість індивідам здійснювати – їм самим – визначену кількість
операцій на власному тілі, душі, думках та поведінці і при цьому таким чином,
щоб виробляти в собі деяку трансформацію, зміни та досягати визначеного стану
досконалості, щастя, надприродної сили. Саме ці техніки Фуко називає техніками
себе [166, 163].Фуко зазначає, що якщо раніше при вивченні поля влади брав за
точку відліку техніки підпорядкування, то згодом він зважає на „техніки себе”.
У кожній культурі техніка себе передбачає низку зобов’язань відносно істини:
необхідно виявити істину, говорити істину. Це особливі примуси, котрі вважають
важливими чи то для конституювання, чи для трансформації себе. „Техніки себе”,
на думку Фуко, – це процедури, які безсумнівно в межах кожної цивілізації
пропонуються чи виступають як припис індивідам, щоб фіксувати їх ідентичність,
її зберігати чи змінювати відповідно до визначених цілей. Зазначимо, що для
сучасної реальності намагання фіксації ідентичності не є актуальними, скоріше
це буде постійна зміна – „калейдоскоп” ідентичностей.
Самореалізація не може бути необхідністю на фоні неосвіченості в умовах
відсутності зв’язку з самопізнанням. Так, у Платона прояв піклування про себе є
прерогативою правителів та моральної еліти. Але воно, на думку Фуко, стає
необхідним на фоні помилки, на фоні дурних звичок, різного роду деформацій та
залежностей, від яких необхідно звільнитися. Щоб вийти зі стану неосвіченості,
необхідно звернутися до „піклування про себе”, стати тим, чим ти повинен був
стати і чим він ніколи не був, тобто стати самим собою. Стати знов тим, чим
людина ніколи до цього не була, це, на думку М. Фуко, одна з головних тем
самореалізації. Статус суб’єкта індивіду надає проникливість його відносин до
власного „Я”, а самореалізація є єдиним способом конституювання самого себе як
творця свого власного життя [39].
„Техніки себе”, репертуари „способів поведінки”, які здійснюються, згідно з
Фуко, в статусі „піклування про себе”, окреслюють у межах сучасної західної
цивілізації реальну, розширену рамку максимі „пізнай самого себе”. У руслі ідей
Фуко історія „піклування про себе” та „технік себе” – це тільки спосіб писати
історію суб’єктивності; писати не через конституювання поля наукової
об’єктивності, яке дає місце для суб’єкта, який живе, говорить, працює, а через
встановлення та трансформації в нашій культурі деяких „відносин до себе” з їх
технічним оснащенням та ефектами знання. Саме цей аспект є важливим у контексті
аналізу проблеми відповідальності; вже було зазначено, що „технічне” ставлення
до природи обумовлює світосприйняття. Але наслідки даних процесів нарощуються
як снігова куля, їх сутність змінюється. Ці процеси необхідно аналізувати в
динаміці.
М. Гайдеггер показав, що техніка не стільки протистоїть людині, скільки утворює
її буття. Техніки себе, імовірно, повинні бути визначені інакше, не
інструментально.
В. Розін, наприклад, охарактеризував техніку в просторі чотирьох координат:
техніка – це артефакт, опосередкування, концептуалізація техніки та умова
соціальності. Він стверджує, що людина є саме технікою. Вже з дитинства вона
повинна навчитися користуватися виделкою та ножем і таке інше, що передбачає
перетворення наших органів у технічні пристрої. Тут техніка виступає як
опосередкування. Так, аналіз тілесних практик показує, щоб перетворити себе в
досконалу техніку, необхідно заново відкрити власне тіло. По-новому навчитися
рухатись, дихати, розпоряджатися власною енергією [120]. Необхідно зазначити,
що в даному контексті акцент робиться на індивідуальному рівні.
Повернемося до поглядів М. Фуко. Він стверджує стосовно „технік себе”, що може
мати місце ситуація, коли ці практики себе є зціпленими зі структурами кодексу
– багаточисельними, систематичними та примусовими. Буває навіть, що вони майже
знічуються на користь цієї сукупності правил, які й починають виступати потім
як сутність моралі. Але буває так, що ці практики утворюють найважливіше та
найактивніше вогнище моралі і що саме навколо них розгортається
розмірковування. У цьому випадку практики себе набувають форму мистецтва себе,
відносно незалежного від моральних законів. Питання полягає у тому, щоб знати,
як спрямовувати своє власне життя, щоб надати йому найбільш прекрасну форму (в
очах інших, самого себе, а також майбутніх поколінь, для яких можна бути
прикладом). Фуко намагався реконструювати утворення та розвиток деякого
практикування себе, ціллю якого є конституювання самого себе в якості витвору
свого власного життя [165].
- Київ+380960830922