РОЗДІЛ 2
МОВА ТА ПИСЕМНІСТЬ ЯК СКЛАДОВІ ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ
Найдавніші та виключно важливі форми суспільної свідомості, такі як мова та релігія, займають особливе місце в історії духовної культури людства. Адже мова, поряд із психофізіологічною здатністю відображати світ, є передумовою суспільної свідомості, її семантичним фундаментом і оболонкою різних форм суспільної свідомості, в тому числі й релігійної.
Мова - багатоаспектне явище. Відповідно до своєї соціальної і матеріальної природи вона безпосередньо чи опосередковано відображає складові елементи духовної й матеріальної культури. Мова - один із найважливіших засобів творення духовної культури.
У цьому дослідженні ми розглядаємо історико-релігійне значення мови як складової церковно-релігійного життя; розглядаємо взаємовпливи мови, писемності та релігії, які є тими чинниками, що регулюють духовне життя окремої людини і суспільства в цілому.
Церковно-релігійне життя будь-якої конфесії є складним і неоднозначним соціальним явищем. Важливу частину його становить проповідь Божого слова, яка базується на використанні мови та писемності. Якщо говорити про мову релігії у широкому розумінні слова, - то це - всі мовні компоненти, що використовуються у релігійній ідеології, теорії й практиці.
В антропологічній лінгвістиці, яка вивчає мову у тісному поєднанні з людиною та її духовно-практичною діяльністю, відзначається, шо мова є конструктивною властивістю людини. Думка про конструктивний характер мови як теоретична ідея вперше була сформульована і розроблена у лінгвофілософській концепції В. Гумбольдта [181]. Визначати суть людини, за ним, означає виявити силу, яка робить людину людиною. Мова і є одним із таких "людинотворчих" початків. Людина стає людиною лише завдяки мові. Саме вона виступає необхідною умовою пізнавальної й комунікативної діяльності. Завдяки їй здійснюється специфічно людська форма передачі соціального досвіду, культурних норм і звичаїв, спадкоємність різних поколінь і епох. Ці ідеї В. Гумбольдта в межах філософії розвиває М. Хайдеггер: "Мова є одним із видів людської діяльності - ми існуємо насамперед у мові й при мові... дар мови є відмінна властивість людини, яка тільки й робить її людиною... сутність людини зберігається в її мові" [цит. за 494, с. 6].
Мова є системним об'єктом. Так, Ф.Соссюр, підкреслюючи системний характер мови, визначає мову як систему знаків. У знаку виділяються дві сторони: план виразу і план змісту. За Соссюром, знаки, як елементи мовної системи, взаємно визначають один одний. Звідси витікає їх властивість, що названа ним "цінністю (значимістю)" мовного знака: важливими є не матеріальні (субстанціональні) відмінності знаків одного від одного, а їх реляційна (функціональна) властивість. Розглядаючи мову як систему умовних знаків, Ф. Соссюр порівнює її з будь-якою іншою знаковою системою, зазначаючи, що мова є системою знаків, що висловлює ідеї, в отже, її можна порівняти з писемністю, з азбукою для глухонімих, з символічними обрядами, з військовими сигналами тощо [660].
Мова розвинулась з природних звуків. Спочатку це був вигук, який поступово розпався на окремі складові частини - звуки. Ці звуки відокремлювались від вигуків і знову з'єднувались, утворюючи нові звуки або їх поєднання, які ставали в подальшому основою слів. Ішло "упредметнення" звуків, тобто такий процес, коли певний звук або їх поєднання пов'язувалось з певним предметом. Поєднання звуків стали утворювати слова - одиниці мови, що служать для визначення певних понять. Слово - це висловлена сутність предмета.
Звуковий комплекс сам по собі нічого відображати не може. Відображення дійсного світу відбувається у мисленні. Але для того, щоб пов'язати мову з дійсністю, людина створює знаки і пов'язує мову з дійсністю саме через певні знаки. Ці мовні знаки можуть бути голосовими (звук, слово, вигук), руховими (наприклад, мова глухонімих) і, безумовно, письмовими.
Мова як соціальне явище виконує низку функцій: комунікативну; гносеологічну; кумулятивну - завдяки мові забезпечується збереження досвіду й знань людини; номінативну - за допомогою слів мова існує, називає речі, явища, поняття; регулятивну - виділяється на основі комунікативної і встановлює відносини між учасниками спілкування; емотивну - проявляється у вираженні емоцій, переживань, почуттів, настроїв; спонукальну - пов'язана з висловленням вимог, бажань, прохань, спрямованих на іншу людину з метою спонукання її до виконання певних дій; естетичну - ґрунтується на властивості слова впливати не лише змістом, а й формою, забарвленням. Ці функції переплетені й пов'язані між собою.
На думку християнського богослова, Отця церкви Василя Великого, найважливіша функція мови - не лише слугувати засобом спілкування, а водночас й бути засобом мислення людей, адже ми "... пізнаємо не за сутностями, а за іменами і за справами, особливо ж так пізнаємо істоти безтілесні" [92]. Антропологічний характер мови підкреслює також інший Отець церкви, видатний представник патристики Григорій Богослов. Він, зокрема, зазначає, що мова не може бути притаманна ні тваринам, оскільки вони мають лише голос і слух, але не мають розуму, ні ангелам, ні самому Богу [169].
Майже всі релігійні конфесії розглядають мову як святість, оскільки Боже слово у храмі виступає як засіб безпосереднього спілкування Бога з людьми, як концентрований вираз сакрального, адже під час молитви відбувається своєрідний діалог віруючого з Богом.
Слово й мова використовуються у храмі під час богослужіння - читання божественних і богослужбових книг, що вплетене до ритуального звертання віруючих до Бога і взаємодіє з іншими компонентами богослужіння: архітектурою храму, звуком (голос, музичний інструмент), дотиком (цілування хреста чи руки священика) тощо. Богослужбові тексти являють собою витяги з тексту Святого Письма, певним чином пристосовані для читання у храмі - вони декламуються, їх шепочуть про себе, повторюють хором. В атмосфері богослужіння посилює
- Київ+380960830922