Вы здесь

Структурна політика в системі державного регулювання економіки в умовах суспільної трансформації

Автор: 
Біла Світлана Олексіївна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2002
Артикул:
3502U000256
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ III
ІНСТИТУЦІЙНІ РЕФОРМИ ЯК ЧИННИК АКТИВІЗАЦІЇ
СТРУКТУРНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Трансформаційні перетворення перехідного періоду, що відбуваються на рівні макроекономічної, галузевої та регіональної структури національної економіки мають багато спільного. Їх успішне здійснення вирішальним чином залежить від активності інституційних реформ. Приватизація; антимонопольна політика держави та створення привабливого конкурентного середовища; адміністративна реформа, регуляторна політика та розвиток підприємництва; становлення в країні дієвої фінансової інфраструктури (банки, біржі, страхові та інвестиційні компанії); ліквідація тінізації економіки тощо - є невід'ємними складовими критичної маси ринкових перетворень. Саме за її наявності в країні оптимізується співвідношення факторів виробництва та на всіх рівнях національного господарства формуються нові структурні пропорції. Слід зауважити, що з огляду на нагальну потребу в активізації інституційних реформ існуюча недосконалість ринкових регуляторів перехідного періоду має бути компенсована дієвими заходами державного регулювання. Лише за таких обставин процес економічного зростання набуде сталого характеру. На дослідженні визначених вище проблем зосереджується увага у третьому розділі.

3.1. Приватизація та формування конкурентного середовища в економіці перехідного періоду

3.1.1. Державне управління приватизаційними процесами та формування нової структури власності

Особливе місце в інституційних перетвореннях перехідного періоду належить приватизації. Загальновідомо, що економічні реформи в незалежній Україні розпочалися саме зі структурних змін у відносинах власності. "Колоніальний" характер співробітництва Україна - Росія був одночасно ліквідований після визнання національною державною власністю всіх майнових комплексів, що знаходились на території України в 1991 р. До того ж, найбільшої гостроти в цей період набуває вирішення проблеми "одержавлення власності", яке відбулося внаслідок "злиття влади і власності в єдине ціле" в умовах соціалізму, панування командно-адміністративної системи управління [159, с.209]. З початком ринкових перетворень ліквідація монопольного становища державного сектора та створення на цій основі конкурентного середовища стають одним з головних завдань ринкового реформування української економіки і втілюються в практику через державну політику приватизації.
У широкому розумінні приватизація охоплює як економіко-правові, так і організаційно-правові заходи щодо регулювання структурної перебудови економіки, розвитку конкуренції та обмеження монополізму, створення та підтримку прошарку реальних власників і залучення до господарських процесів платоспроможних інвесторів. Лише комплексна взаємодія визначених чинників дозволить Україні вийти з кризи та досягти довгострокового економічного зростання. Закони України, Укази Президента, Державна програма приватизації, постанови та декрети Кабінету Міністрів України, а також інші законодавчі та підзаконні акти регламентують та регулюють приватизаційні процеси в країні, обумовлюють їх інтенсивність та спрямованість.
Слід зауважити, що за теорією сучасного інституціоналізму в умовах ринкового господарства особливого значення набувають питання правового забезпечення відносин власності. Три головні складові норми права власності: право володіння, право користування та право розпорядження - не тільки зумовлюють певний характер економічної взаємодії суб'єктів господарювання всіх рівнів, але виступають і як базові норми існування інституту ринку в цілому. Згідно з концептуальними побудовами інституціоналізму чітке розмежування прав власності відповідає інтересам економічних агентів, як мінімум, з двох причин: спостерігається зменшення невизначеності у їх взаємодії та водночас відбувається процес оптимізації використання обмежених ресурсів ринку [160, с.107]. За існування недосконалого ринку (для якого характерний високий рівень обставин невизначеності умов господарювання та загальний дефіцит ресурсів) проблема правового врегулювання відносин власності стає вихідним пунктом всіх трансформаційних перетворень у суспільстві. Розуміючи це, на початку реформ постсоціалістичні держави зосереджують зусилля саме у напрямі законодавчого забезпечення приватизаційних процесів.
Починаючи з 1991 р. в Україні було прийнято цілу низку законів та нормативних актів, що й досі (з певними змінами) регламентують правове поле процесів роздержавлення, приватизації, рівноправного існування всіх форм власності тощо. Серед них особливого значення набули Закони України: "Про власність" (від 7 лютого 1991 р.); "Про підприємства в Україні" (від 27 березня 1991 р.); "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (від 18 лютого 1992 р.); "Про приватизацію майна державних підприємств" (від 4 березня 1992 р.); "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (від 6 березня 1992 р.); "Про приватизаційні папери" (від 6 березня 1992 р.); "Про банкрутство" (від 14 травня 1992 р.) та ін. Загалом, правовідносини у сфері власності в нашій державі забезпечують понад 100 законів, законодавчих та нормативних актів (див. [161, с.155-157; 162, с.86-87] та ін.).
Головними складовими приватизації вважають роздержавлення, демонополізацію та корпоратизацію. Під роздержавленням розуміють насамперед перехід від соціально-економічної монополії держави до багатоукладної економіки. Цей процес охоплює безпосередньо розподільчі відносини, децентралізацію їх управління на всіх рівнях народного господарства. Як наслідок, відбувається становлення нових форм господарських, виробничих та трудових зв'язків, посилення їх ринкової орієнтації. Вже з 1992 р. в Україні розпочалася децентралізація управління промисловістю, що супроводжувалася роздержавленням, активним розмежуванням функцій між різними органами державної центральної та місцевої виконавчої влади, органами місцевого та