РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ПІДВИЩЕННЯМ КВАЛІФІКАЦІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ
ПРАЦІВНИКІВ ПРОФТЕХОСВІТИ ЗА УМОВ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА
2.1. Загальнотеоретичні підходи до управління освітою
Як світовій освітянській практиці, так і українській, притаманний постійний
пошук теоретико-методологічних засад створення ефективної системи управління
освітою. Ускладнює цей процес той факт, що сьогодні існує ряд проблем, які
концентруються у двох вимірах і вимагають постійного організаційного і творчого
узгодження.
Перший вимір обумовлюється необхідністю знаходження оптимального співвідношення
між професійною та загальною культурою людини. Сутність другого виміру
становлять проблеми співвідношення між станом суспільства і рівнем освіти
громадян.
З методологічної точки зору механізм взаємозв’язку культури та освiти, який
становить сутність першого виміру, може бути охарактеризовано таким чином.
Загальна культура суспільства ґрунтується на певних матеріальних, духовних та
організаційних засадах, які, з одного боку, становлять її зміст, а з іншого – є
чинниками і механізмами, що допомагають людині пристосуватися до її основних
надбань. Неможливість визначення меж загальнолюдської культури та нескінченне
розгалуження існуючих напрямів її розвитку призвели суспільство до усвідомлення
необхідності здійснити умовний розподіл її основних надбань на окремі сфери:
загальну та професійну культури. При цьому саме на освіту як головну інституцію
неперервної трансляції культурного знання та загальнолюдського досвіду
суспільством було покладено функцію адаптування людини до умов існування у
соціумі. Тому такого важливого значення і набув у суспільстві рівень
освіченості людини, тобто якість і кількість її знань, сукупністю яких і
визначається роль та життєдіяльний статус індивіда. У зв’язку з цим у
практичній освітянській діяльності і виникають проблеми зазначеного нами
першого виміру – проблеми, пов’язані з пошуком оптимального співвідношення
загальнокультурного та професійного знання, яке освіта на кожному етапі
розвитку суспільства має надавати індивідові.
У межах другого виміру особливого значення набуває стан соціальної системи. У
цьому вимірі освітні потреби людини повинні узгоджуватись з рівнем розвитку
держави. При цьому цілком зрозуміло, що держави з визначеним соціальним шляхом
і стабільним розвитком, і держави, що знаходяться у перехідному стані з
притаманними йому певною невизначеністю та нестабільністю, вимагають різних
освітніх систем. При визначенні основних ознак цих систем значущим є ряд
факторів, що характеризують стан суспільства: національний менталітет
(суспільні цінності, норми, традиції), державний устрій, стан економіки, рівень
правового забезпечення, рівень освіти, що склався, демографічна ситуація тощо.
Що стосується системи професійної освіти, то її безпосередній вплив на
економіку суспільства не викликає сумніву. Але слід обов’язково враховувати той
факт, що професійна освіта має як прямі, так і зворотні зв’язки з економікою.
Будучи залежною від економіки щодо фінансового забезпечення, вона водночас є
основним фактором розвитку держави в цілому і окремих її галузей. Тому сьогодні
управління освітою повинно узгоджуватись з економічною системою України, тобто
входити у загальну систему управління матеріальним виробництвом як її окремий
елемент, оскільки у сфері економіки існують власні освітні потреби, без
задоволення яких її існування неможливе.
Управління розвитком освіти в такому контексті повинно здійснюватися в межах
потреб певних галузей та виконувати триєдине завдання: забезпечувати певну
галузь освітніми послугами, бути провідником загальнодержавної стратегії
розвитку суспільства, своєчасно надавати інформацію про сучасні наукові і
практичні досягнення, нові технології із зарубіжної та вітчизняної освітньої
практики. Це управління буде ґрунтуватися на прогнозуванні розвитку освітньої
системи, виходячи з її суспільної корисності.
За таких умов і має досягатися освітня стабільність як результат реалізації
управлінського прогнозу, що базується на врахуванні безпосереднього поля
діяльності тих, хто здобуває освіту. Таке управління буде досить гнучким,
оскільки завдяки його адекватності виникає можливість ефективно вирішувати
проблеми забезпечення відповідності кількісних і якісних характеристик
освітянського продукту реальним та перспективним потребам розвитку
суспільства.
Для обґрунтування ефективної моделі управління необхідно відокремити цілі
розвитку освіти, як такої, від мети розвитку управління нею. З.П.Рум’янцева з
цього приводу підкреслює, що “формулюючи цілі розвитку виробництва, управляюча
система водночас визначає і свої власні цілі, і завдання (напрям на реалізацію
цілей виробничої системи в цілому) ” [287, с. 26 – 28]. Поділяючи викладену
думку В.А.Співак додає, що “...система управління повинна забезпечувати
залучення тих факторів, які сприяють просуванню системи до її мети, і
стримувати прояв протидіючих факторів” [310, с. 17].
За Г.М.Добровим, у зміст поняття “управління” входять: визначення цілей, шляхів
їх досягнення, розподіл ресурсів, використання системи економічних,
організаційних, правових, соціально-психологічних, технологічних засобів впливу
на виробничі стосунки людей, колективів і організацій у процесі їх діяльності
[321, с. 7].
Уперше науковий підхід до управління на основі побудови чіткої організаційної
системи, що базується на врахуванні фундаментальних законів управління було
запропоновано Ф.Тейлором, який теоретично і практично довів, що функціонування
організації буде ефективним, якщо в процесі упр
- Київ+380960830922