РОЗДІЛ 2
ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНІ ТА ЕТНОЛІНҐВІСТИЧНІ
УМОВИ ФОРМУВАННЯ ТОПОНІМІЇ КРИМУ
І ХРОНОЛОГІЧНА ТА АРЕАЛЬНА СТРАТИГРАФІЯ ТОПОНІМІВ
Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.
Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,
Хмарами й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,
Чи від землі йде у зоряні неба глибини,
Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, -
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває. [4 Гомер. Одіссея. Переклад
Бориса Тена. – К.: Дніпро, 1968.]
Такими словами описана країна кіммерійців у поемі “Одіссея” (пісня ХІ, 13 - 19)
давньогрецького поета Гомера, складеній близько VIII ст. до н.е. Ці рядки поеми
можна вважати першою згадкою Криму у світовій літературі. Леґендарний грецький
цар Одіссей зі своїми супутниками повертається додому на острів Ітаку після
походу на Трою, і північний вітер приносить їхній корабель до берегів
кіммерійців, де потік Океану ввергається в море. Події, про які розповідає
поема, відбувалися в ХІІ ст. до н.е.
Спрадавна Криму була притаманна поліетнічність, обумовлена поділом його
території на такі природно-географічні зони: степову, нагірну, Керченський
півострів та Південнобережжя. Зональні природні умови формували господарський
уклад, побут і культуру населення, визначали етногенетичні процеси й процеси
державотворення. В доісторичну добу в гірській частині Криму сформувалася
кизил-кобинська археологічна культура, котра належала таврам, а решту
півострова займали степові доскіфські племена. При безперервних міґраціях на
півострів різномовних народів давній етнолінґвістичний поділ його неухильно
відновлювався. У ІІІ ст. до н.е. у Криму утворилися три стійких державних
об`єднання: на Керченському півострові існувало Боспорське царство,
південно-західною частиною Криму володів Херсонес, передгір`я й степ належали
Скіфському царству зі столицею в Неаполі, що знаходився на місці сучасного
городища Керменчік у Сімферополі; гори й Південний берег займали таври [23. С.
45 - 71; 538. С. 125 - 140]. У середні віки на місці цих давніх державних
утворень відповідно знаходилися ґенуезькі колонії, князівство Феодоро й
Кримське ханство. Напередодні монгольського завоювання в нагірному Криму
мешкали румеї та алани, що інтеґрувалися в румейську реліґійну й мовну
спільність [5 Ромеями (нгр. ‘СщмбЯпй, тур. urum) називалися підданці
константинопольського імператора. Про появу й еволюцію терміна ромей див.
[356. С. 203 - 210].], а степ займали кипчаки-половці. В золотоординську епоху
у Криму оселилися тюрко-монгольські племена й роди, імена котрих збереглися у
назвах сіл північного передгір`я й гірських долин: Байдар, Албат, Актачи,
Бадрак, Кояш, Карач, Курчи, Дайир, Бітак, Вейрат, Калмук-Кари, Найман, Аргин,
Конрат, Баксан, Тайган, Тама, Уйшун та інші. В середньовіччі передгір`я й степ
належали Кримському ханству, південно-західна частина півострова –
християнському князівству Феодоро, Південнобережжя перейшло від Візантії
Ґенуезькій республіці. В 1475 році ґенуезькі володіння у Криму й Феодоро
загарбала Османська імперія, утворивши тут свій санджак із центром у Кафі
(Феодосія), котрий проіснував до 1774 року. Трьохсотлітнє османське панування у
південному Криму призвело до ісламізації й мовної асиміляції частини
грекомовного християнського населення. У санджаку оселялися вихідці з Анатолії
та північно-західного Кавказу, про що свідчать археологічні матеріали [411] і
топоніміка, а у степовій частині півострова – ногайці. У північному передгір`ї
між Старим Кримом, який був першою столицею Кримського юрту, і Бахчисараєм,
столицею самостійного Кримського ханства – цей район називається Orta yolaqэ
“Середня смуга” – в результаті змішування прийшлих тюрко-монгольських племен із
місцевим дотатарським населенням сформувалося ядро кримськотатарського етносу.
Повернімося до кіммерійців, котрих можна вважати далекими предками кримських
татар і румеїв.
Кіммерійці (КйммЭсйпй) – прадавній кочовий народ, що мешкав у степах Північного
Причорномор`я. В кінці VIII – на початку VII ст. до н.е. вони робили набіги на
Ассирію й Малу Азію, де спустошили Фригійське царство царя Мідаса, Лідію та
грецькі міста. З Малої Азії їх вигнав лідійський цар Аліатт. У Біблії (Книга
буття, Х, 2 - 3) згадується старший син Яфета Ґомер – родоначальник
кіммерійців, синами котрого були Аскеназ – родоначальник скіфів (aљkuzai ~
iљkuzai < *skuрa- ассирійських джерел), Ріфат і Тоґарма – родоначальник вірмен.
Оскільки скіфи були іраномовним народом, іраномовними, можливо, були й
кіммерійці, котрих скіфи, за свідченням Геродота, витиснули з Понтійських
степів. Кіммерійці оселилися на південному березі Чорного моря біля Синопа.
Їхня країна в ассирійських клинописних документах називається Ґамірра [6 Огляд
літератури з кіммерійської проблеми див. [227. С. 169 - 175, прим. 7];
кіммерійцям присвячена монографія археолога О. Тереножкіна [557].].
У Причорномор`я, де кіммерійці панували з середини ІІ тисячоліття до VII ст. до
н.е., вони прийшли з Нижнього Поволжя. Лінґвісти та археологи дійшли висновку,
що кіммерійці були найдавнішим іраномовїним етносом у Східній Європі [538. С.
16]. О. Смирнов вважає, що кіммерійцям належала катакомбна археологічна
культура, поширена на території від Волги до Дніпра, яку змінила зрубна
культура племен, котрі увірвалися у Північне Причорномор`я із Заволжя у другій
половині ІІ тисячоліття до н.е. Зрубна культура, на думку О. Смирнова, належала
невідомим науці племенам, але не скіфам, котрі з`явилися у Причорномор`ї в VII
ст. до н.е. також зі сходу [522]. Іраномовними кіммерійців вважають В. Абаєв,
- Київ+380960830922