РОЗДІЛ 2
ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА
ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ МІЖНАРОДНИХ УНІВЕРСАЛЬНИХ
І РЕГІОНАЛЬНИХ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ МЕХАНІЗМІВ
ЗАХИСТУ МЕНШИН
2.1. Історичні аспекти проблеми визнання національних меншин
Проблема забезпечення й захисту прав національних меншин та осіб, які до них
належать, є нагальною для більшості країн світу, котрі через різні об’єктивні
обставини мають багатоетнічний склад населення. У дослідженні “Права меншин.
Виклад фактів”, здійсненому Центром питань із прав людини при ООН у Женеві,
поставлене риторичне запитання: “Чи існує в світі хоча б одна країна, де всі
люди говорять однією мовою, належать до однієї раси і мають однакові культуру,
переконання і традиції?” На думку авторів цього дослідження, “практично
найімовірніша відповідь на це питання буде негативною” [488, 1].
Отож сучасні держави можна об’єднати чи не за єдиною спільною для них
характеристикою – багатоетнічністю, або, як її ще називають, поліетнічністю
населення, котре проживає на їхніх територіях. У значній більшості держав
існують окремі групи населення зі своєю особливою мовою, історією, культурою
тощо. Тож сьогодні думка про те, що співіснування різних етнічних,
національних, мовних, культурних чи релігійних груп є позитивним фактором, не
буде оригінальною: адже всім зрозуміло, що саме цей чинник сприяє соціальному і
культурному збагаченню народів. Проте її обстоюють здебільшого науковці та
неурядові організації. А водночас держави, від яких залежить процес
нормотворення, здатний забезпечити національні меншини відповідними
оптимальними правами та спеціальними механізмами, виступають основними
опонентами того, щоб подібні питання вирішувати на міжнародному рівні. Отож у
згаданому дослідженні зазначається: “Після Другої світової війни, коли була
створена Організація Об’єднаних Націй, переважав такий погляд, що якщо
індивідуальні права людини перебувають під належною охороною, то немає
необхідності приймати особливі положення з питань захисту прав меншин [488,
3].
Не слід дивуватися тому, що подібний погляд на ситуацію був нав’язаний світовій
організації саме тими державами, історія становлення яких як національних
спільнот майже без винятків була історією боротьби з домаганнями національних
меншин, котрі проживали на їхніх територіях.
Національна меншина – явище, породжене націєтвірними процесами. Середньовічне
право національних меншин не знало. Для нього характерні три види підкорення
населення владі: доменіональне підданство за сеньйорату, васальна залежність за
сюзерена і муніципальне громадянство за муніципальної влади міських громад.
Поліетнічний склад населення цілковито ігнорувався в правовій сфері. Скажімо,
французька держава XІV ст. об’єднувала не лише французів, а й кельтів –
бретонців, басків, провансальців, бургундців тощо, проте не мала жодного
правового акта, який би тією чи іншою мірою виділяв названі етнічні спільноти.
Поліетнічність Київської Русі була чітко зафіксована вже в “Початковому
літописі”, проте жодного джерела права з цього приводу не існувало.
Поліетнічними були переважна більшість середньовічних європейських держав.
У теоретичному плані населення держави розглядалося лише на індивідуалістському
рівні, тобто як сукупність окремих підданих. І хоч у понятті “народ”
розрізнялися політичні і етнічні ознаки (тобто народ розглядався як сукупність
людей, пов’язаних спільністю кровного походження і духовною єдністю),
основоположний характер для держави мали лише політичні.
Колективістська, або соціальна концепція населення зароджується в другій
половині XVІІІ ст. як один із постулатів доктрини природного права. Відомий
історик і правник цього періоду А. Шлецер чи не найпершим звернув увагу на те,
що індивід живе в державі не відокремлено, а опосередковуючись через певні
етнічні спільноти.
Колективістська концепція почала виокремлювати три основні джерела об’єднання
індивідів у суспільні групи: фізіологічне начало (кровну єдність), економічне
начало (виробництво і розподіл матеріальних благ), духовне начало (культурний
та інтелектуальний розвиток). У практиці державного будівництва XІX ст. два
останні фактори набули переважного значення, в результаті чого основоположної
ваги набуло поняття народності. Домінуюча в країні народність створює
національну державу, в якій інші народності переходять до розряду національних
меншин. Для останніх у праві було передбачено лише один духовно-культурний
напрямок розвитку – в режимі домінуючої нації.
В основу створення національної держави було покладено “принцип
національності”, відповідно до якого кожна нація має право створювати незалежну
державу, а відтак тільки національно однорідні держави розглядалися як
легітимні. “Принцип національності”, згідно з яким кожна держава повинна
складатися з одного народу, котрий має однакові мову, звичаї та поведінку, що
дає йому змогу усвідомити свою національну єдність, був сформульований у 1810
р. французькою дослідницею Р. Штаєль. Ця ідея набула поширення серед
представників “національної школи” Німеччини, Франції та Італії, одним із
найавторитетніших серед яких був італійський юрист і політик П. Манчині. На
його думку, саме нація, а не держава є основним суб’єктом міжнародного права
[307, 42].
Саме тому XІX ст. вважається періодом завершення становлення основних
європейських національних держав і початком боротьби національних меншин за
свої права в межах цих окремих держав. Кожне з таких колективних прав
здобувалось у важкій боротьбі меншин на національному рівні. Постановка цих
питань у міжнародному плані односта
- Київ+380960830922