Ви є тут

Ціннісно-адаптаційний потенціал мистецтва постмодерну в аспекті некласичної естетики.

Автор: 
Мєднікова Галина Сергіївна
Тип роботи: 
Дис. докт. наук
Рік: 
2005
Артикул:
0505U000442
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
Естетичні парадигми постмодерну
2.1. Постмодернізм як світоглядна система та художнє мислення су­часної людини
Термін "постмодернізм" виник у 30-ті роки в контексті художньої критики, а
поняття "постмодерн" вперше було використане в 1947 році Арнольдом Той­нбі для
визначення нового періоду в розвитку західної цивілізації.
Постмодернізм можна розглядати як новий етап розвитку культури, як
ми­стецтвознавчий напрямок, як моду, набір методів аналізу тексту та світу, як
стиль у мистецтві, але на сьогоднішній день це перш за все філософія,
світо­гляд, світовідчуття, побудовані на глибокому розчаруванні в самій ідеї
істо­ричного прогресу. Нове бачення світу пов'язане з плюралізацією та
деідеологі­зацією цінностей, толерантністю до інших. Умберто Еко вважав, що
постмоде­рнізм – це певний духовний стан сучасного суспільства.
Народження постмодернізму пов'язане з кризою 60-х, для якої були харак­терні
масові молодіжні бунти, інтенсивний рух трудящихся за свої грома­дянські права,
протести проти війни у В'єтнамі, загроза атомної катастрофи, що передчувалася
людством у період холодної війни; наступ деперсоніфікації, де­індивідуалізації
людини, пов'язані з розповсюдженням масової культури.
В 60-ті роки піднялася хвиля інтересу до духовності і вивчення свідомості.
Молодь 60-х (хіпі) вважала прогресом не розвиток техніки, а розвиток
свідомо­сті, еволюцію почуттів, розширення ментальних горизонтів. Змінювати
світ молоді почали з себе, вірячи, що реальність не назовні, а всередині і що
кожний може її влаштувати на свій смак. За допомогою ЛСД та рок-музики молоді
люди екс­периментували зі своєю свідомістю. Для хіпі була притаманна
маргінальна сві­домість, існування у малих групах, семіотична виразнісь
повсякденно-побуто­вого, матеріально-просторового середовища, відраза й
ненависть до всіх форм тоталітарності й істеблішменту. Вносячи смуту та
душевний розлад у суспільну свідомість, заразивши її сумнівами, заперечуючи
мову жорсткої ідеологічної конфронтації, вони змінили раціональний дух часу. Не
сприймаючи бінарних опозицій, вони розчистили шлях сучасному плюралізму.
Травневі барикади 68-го року в Парижі дали імпульс народженню тих ідей, які
оформились піз­ніше на філософському факультеті Франкфуртського університету і
визна­чили самосвідомість епохи постмодерну.
Рух та ідеологія “зелених”, філософія хіпі, практикування східних релігій та
психоделічні досліди об’єдналися у складний духовний конгломерат, який у 60-ті
роки отримав назву “контркультура”.
Безумовно, кризове світовідчуття значно посилювалось екологічними не­гараздами,
які в більшості були результатом прогресу. Вчені початку ХХ сто­річчя, які
відкрили закони ядерного розщеплення, з захопленням вітали науково-технічний
прогрес і не уявляли, що він може призвести до появи атомної бо­мби,
екологічних катаклізмів типу Чорнобиля та до знищення людства. Але історично їх
зусилля сприяли виникненню цих можливостей, і це стає однією з причин
розчарування в Розумі та Прогресі.
Однак, коли минули кризові 60-ті роки і в середині 70-х настала стабіліза­ція,
масове відчуття перманентного конфлікту людини з дійсністю не минуло. Світ
навколо людини нібито безтурботний, упорядкований, але він багато в чому
незрозумілий, і від того людина почуває себе безпритульною. Насправді людина не
знає, та й не може знати, будови тих приладів і механізмів, що ними
користується, літаків, на яких літає, функціонування фінансової системи,
при­чин виникнення інфляції, від яких залежить її життя, – кредитна картка
забез­печує їй комфорт. Однак, як з’ясувалося, комфортність буття при
мінімальній кількості роздумів у світі, повному невирішеності, веде до
безпричинного сму­тку в душах, до втрати сенсу життя. Світ, створений класичною
наукою, зрозумілий та затишний, де все підпорядковано причинно-наслідковим
зв’язкам, почав руйнуватися. Виявилось, що більша частина навколишнього світу -
від погоди та біржі до політики та роботи, знаходиться за “виднокругом
передбачення”. Кожного дня може статися що завгодно. Ускладнення соціаль­них,
економічних, технологічних систем, які роблять їх неосяжними та непро­зорими не
тільки для “людини з вулиці”, а й для спеціалістів та професіона­лів, свідчить
про крах раціонального ставлення до світу. Недавні ціннісні орі­єнтації привели
людину на межу буття. Осмислення руйнівних наслідків нау­ково-технічного
прогресу, духовно-моральної кризи, відчуття розірва­ності, відчуженості,
абсурдності буття змусили вчених шукати альтернативних шляхів розвитку.
В західній думці процес критичного переосмислення класичного раціоналі­зму,
традиційних цінностей пов'язаний насамперед з „новими філософами”,
ін­телектуальними течіями постмодернізму та його культурною практикою, що
народжувалися внаслідок релігійної, молодіжної, сексуальної, психоделічної
революцій 60-х років. Формування нової духовної орієнтації відбувалося на
ос­нові заперечення універсального детермінізму, історичного прогресу Нового
часу, освіченого Розуму, за допомогою якого людина прагне бути володарем буття
і створювати досконалу світовпорядкованість.
Недовіра до розуму та поглиблення критики раціоналізму - це одна з осно­вних
тенденцій ХХ сторіччя. Одними з перших філософи франкфуртської школи
(М.Хоркхаймер, Т.Адорно, Ю.Хабермас та ін.) показали, що саме розу­мність, яка
зробила людину людиною, є на даний момент головною загрозою її існування, та
вказали на недоведеність будь-якого зв'язку розуму зі сферою моральних
цінностей.
Таким чином, умовою виникнення постмодернізму став крах універсаль­них
ідеологічних моделей та п