РОЗДІЛ 2
Специфіка природи та функціонування субстанціально різних типів словесності
у контексті загальної проблеми словесність / дійсність
2.1. Статус слова у субстанціальна різних типах словесності художньої
літератури й масової комунікації
Проблема слова й нерозривно сполучена з нею проблема література/дійсність –
одночасно древні й вічно актуальні, принципово нерозв'язні проблеми. Вони є
основними для з’ясування сутності як живого життя (Ф. Тютчев, О. Блок) і його
ілюзії, так і способів, методів його (життя) перетворення, збагнення в слові.
На самому початку XXI ст., підводячи певні підсумки існування цих проблем,
Т. Касаткіна в статті «Слово, що творить реальність, і категорія художності»
напише: «Від того, як розуміється слово, взагалі багато чого залежить у житті й
у діяльності людини. Недарма слово, його осмислення, опинилося в центрі уваги
практично всіх найбільших філософів ХХ століття – неважливо, чи надавали вони
своїм системам вид трактатів, літературознавчих або лінгвістичних штудій або
художніх творів» [201, с.303]. Це обумовлено насамперед онтологічною й
креативною природою слова, його прагненням і призначенням – творити світ, що
«може бути осягнутий тільки в процесі його створення» [201, с.304], тільки в
результаті діалогу автора й читача, тільки у свідомій і добровільній відмові
кожного з них від самодостатньої, приоритетної позиції. Слово що зберігає живу
таємницю утворення реальності, – це слово принципово не конвенціональне за
своєю сутністю; воно не знає порожнечі, розраховане на відповідь і відгук.
Причому це не порожня, не самодостатня репліка, а відповідне осмислене слово,
коли «Логос іде до нас через другу й третю межі незбагненного, а по наш бік
світу й буття відбувається неодмінна зустріч нашого слова й Логосу, нашого
логосу й Логосу. Наше слово й наші слова залежать від цього Логосу...» [210,
с.253] І тільки таке слово здатне створити дійсну реальність.
З онтологічною й креативною природою слова пов'язаний особливий символізм
слова, коли, за думкою А. Потебні, «символізм мови, очевидно, може бути
названий його поетичністю; навпаки, забуття внутрішньої форми здається нам
прозаїчністю слова» [203, с.22]. Природно, що поетичність/прозаїчність
розуміються А. Потебнею не в сучасному або ж повсякденному тлумаченні, тобто в
протиставленні прози й поезії, слова, розгорнутого в план зображення, і слова,
зосередженого безпосередньо на собі самому, на своєму конкретному мовному
значенні. Тут важлива саме первинна, буттєва, природа слова, здатного
відображати не тільки людську думку та її історію. Більш того, А. Потебня, як
вважає М. Гіршман, намітив і обґрунтував основу «для конкретизації принципових
відмінностей художнього слова як значущого елементу естетичного цілого від його
позахудожнього прототипу, від того ж слова, але за межами твору» [204, с.441].
Слово, аналог художнього твору, іманентно притаманна креативна сила. Воно не
конвенціональне, не суєтне, а споконвіку здатне до творення. Важливо, що слово
«є орган думки й неодмінна умова всього пізнішого розвитку розуміння світу й
себе, і має всі властивості художнього твору» [204, с.302]. Саме про таке слово
на початку ХХ ст. М. Гумильов скаже:
В онный день, когда над миром новым
Бог склонял лицо свое, тогда
Солнце останавливали словом,
Словом разрушали города.
Мы ему поставили пределом
Скудные пределы естества,
И, как пчелы в улье опустелом,
Дурно пахнут мертвые слова.
[205, с.260-261]
Наприкінці ХХ ст. українська поетеса Л. Костенко підтримає й розвине цю думку
про складну природу слова, його особливу роль не тільки в житті художника як
істоти обраної, але вже й у житті простої людини, більш того, в основах
культури як здатності людини надавати сенс своїм діям (А. Гуревич). Вірш
«Страшні слова, коли вони мовчать...» – своєрідне продовження, або точніше
сказати, відповідь і відгук (якщо враховувати резонантний характер літератури
(В. Топоров)) на гумільовське Слово, всупереч всьому живе. Але це ситуація
кінця сторіччя, коли вже немає чіткого, усвідомлюваного розділу між творцем і
людиною, коли не можливо відповідально, серйозно вірячи, вимовити: пока не
требует поэта к священной жертве Аполлон… (О. Пушкін). Для Л. Костенко –
особистості, що самоосмислено належить культурній ситуації кінця ХХ ст., –
принципово важливі одночасність існування безлічі слів, але здійснення слова,
що творить, і слова повсякденного, у різних вимірах, що не допускають панування
бездомних, безвідповідальних, мертвих слів. Це ситуація, коли кожна людина,
постійно вибираючи слово, вибирає себе – творця або обивателя; того, хто
пам'ятає таємницю слова, що володіє креативною силою, або ж того, хто назавжди
втратив чуйність до слова, безповоротно поринув у дурну повторюваність суєтних
слів, прийняв її закони й норми. Поезія – це подолання порожнечі, байдужості й
конвенціональної повторюваності, вичерпаності слів; спрямованість до вищих,
неповторювальних, а завжди заново, тут, що виявляються зараз, сенсам. Саме тому
слова вимагають чуйності й відповідальності, постійно оголюючи для людини межі
XX – XXI ст. таку екзістенціально напружену ситуацію,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
[206, Кн. 3, с.204]
Проблема глибокої, завжди гранично особистісної диференціації слова – це
проблема життєздатності сучасної культури. Тої культури, що як, ніяка інша,
відчула й усвідомила різницю людського слова, укладеного в скудные пределы
естества (М. Гумільов)
- Київ+380960830922