РОЗДІЛ 2.
СТРАТЕГІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНИХ ІНСТИТУТІВ В КРАЇНАХ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ
2.1. Латиноамериканські конституції та вищі законодавчі органи в системі стримувань та противаг
Стратегією політичної модернізації країн Латинської Америки є конституціоналізм як концепція, що припускає, що влада обмежена конституцією, державні інститути і політичні процеси підлеглі конституційним нормам; як набір цінностей, які відображають прагнення забезпечити політичну свободу в суспільстві за допомогою системи внутрішніх та зовнішніх обмежень державної влади.
Стратегічна конституційна модель латиноамериканської правової держави поступово реалізується на практиці. Конституції є моделями стратегій модернізації політичних систем. Політичні системи здійснюють реформи політичних, економічних, культурних, правових відносин. Тому особливо важливе завдання - обрати правильний шлях політичної модернізації, за якого були б забезпечені її високі темпи. Однією із складових цього реформування є поступальний і разом з тим неухильний рух суспільства до реалізації принципів правової держави, становлення громадянського суспільства. Вирішення даної проблеми має декілька аспектів. Перший полягає у формуванні конституційної моделі шляхом включення необхідних конституційних інститутів. У зв'язку з цим, важливим завданням як для законотворчої практики, так і для юридичної теорії є завершення процесу формування всіх конституційних інститутів, конструкцій і процедур, прийняття всіх передбачених конституціями законів. Важливе наукове і практичне значення має аналіз позитивних і негативних факторів, що впливають на реалізацію конституційних норм. Також актуальним є з'ясування того, як конституції впливають на становлення конституційного законодавства і політико-правові системи в цілому, як конституційні норми втілюються в суспільно-політичну практику. Другий аспект - у внутрішньому вдосконаленні самої моделі. Політичні системи Латинської Америки вимагають доопрацювання механізмів поділу влади, системи стримувань і противаг у взаємодії гілок влади. Дослідники звертають увагу на такі недоліки конституційної моделі правової держави, як суперечності і невизначеності в конструкції виконавчої гілки влади й у її взаємодії з представницькою владою (роздвоєння виконавчої влади на президентську й урядову, ускладнене незалежністю уряду від парламенту), відсутність чіткої ієрархії діючих елементів [78, с.79].
В політичних системах Латинської Америки у 1950-1960-х рр. дослідження конституцій і конституційних проблем було неактуальним, політологи замість цього зверталися до того, що уявлялося складним і цікавим - до політичної культури, розподілу економічної і політичної влади в суспільстві. Тоді здавалося, що важливіше вивчати як політична система працює в реальному житті, ніж як вона сама себе представляє у власній конституції. Але у 1970-х рр. і конституційна проблематика знову виявилася в центрі уваги. Були прийняті нові конституції Політичні конфлікти супроводжувалися вимогами здійснити в країні саме конституційну реформу. Це, зрозуміло, викликало потребу і переосмислення ролі правової, судової системи [193, с.178].
Значення конституцій в політичних системах регіону традиційно визначали за двома критеріями. По-перше, передбачалося, що вони дають точний і стислий опис існуючої системи правління, якесь загальне уявлення про ключові інститути суспільства та їхні функції. По-друге, за традицією в них бачили основу системи ліберальної демократії, її визначальну ознаку. На жаль, обидва погляди невірні. Так, метою конституції може бути визначення рамок, у яких здійснюється урядова і політична діяльність, але проблема лише в тому, що жодна з них у цьому не реалізована. Можна взяти будь-яку конституцію і побачити неточності, перекручені моменти, випущені з виду. Хоча ідея конституціоналізму і справді у зв'язку з ліберальними цінностями, досвід регіону свідчить, що конституції можуть бути недемократичними і навіть авторитарними. Стосовно латиноамериканських країн політична історія знає безліч прикладів неліберальних конституцій. В умовах модернізації конституції забезпечують стабільність, передбачуваність і порядок у дії державних інститутів.
Прийняття нових конституцій свідчило про чинники розриву в політичному процесі: війни, революції, втрата політичної незалежності. Після того як старий порядок зазнавав кризи, нова конституція, насамперед, ставала засобом встановлення нового політичного порядку. Тому відбулося відродження наукової зацікавленості до конституційної проблематики з початку 1970-х років. Нові конституції були в цей час прийняті в таких країнах, як Панама (1972р. з виправленнями у 1978р. та 1983 р.), Чилі (1980 р.). Проблема конституційної реформи була у Венесуелі, Колумбії. Проблема по-своєму відбивала зростаюче розчарування в існуючих політичних системах. Політичні конфлікти в латиноамериканському суспільстві здобували конституційний вимір лише тоді, коли сили змін виступали не просто за перегляд окремо взятих правил політичної гри, а за повне відмовлення від них. Тому конституційними ставали такі зміни, силою яких відбувався перерозподіл політичної влади і політичного авторитету в суспільстві [155, с.68; 156, с.27].
Справді, кожна конституція в країнах Латинської Америки є специфічною комбінацією норм, хоча комбінація ця в кожному випадку має свою специфіку. У таких країнах, як Чилі, Бразилія, в яких конституційні документи діють як кодекси, що розписують до деталей обов'язки, компетенцію політичних інститутів, акцент безумовно ставиться на писані норми. На відміну від цього, конституція Еквадору, наприклад, є документом, що визначає загальні принципи і дає лише загальну схему конституційного правління країни. Інститути конституційного значення, такі, як комітети конгресів, первинні вибори та організація державної служби, склалися в процесі політичного розвитку [126, с.144; 316, с.81]
Конституція, власне кажучи, є моделлю стратегії політичної модернізації країн Латинської Ам