РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ
НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОЇ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ
ДРУГОЇ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
2.1. Історичні передумови відродження незалежності
У другій половині XVIII ст. розпочався новий період у житті польських земель. Карта Польщі на той час була перекроєна відповідно до геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок поділів Речі Посполитої, що почалися в останній третині XVIII ст. і закінчилися Віденським конґресом 1815 р., Польща втратила незалежність і виявилася в державних кордонах Австрії, Пруссії та Росії. Галичина - західноукраїнські землі (сучасні Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області) - й частина польських земель із центром у Кракові - залишилися під австрійським володінням, де проживало 4 млн поляків. На територіях, що відійшли до Пруссії - Верхня Сілезія, Познанщина, Помор'я, Мазури - мешкало 3,5 млн, у Королівстві (Царстві) Польському, яке належало Росії, - 9,5 млн поляків. Ліквідація державності призвела до того, що польське питання відійшло на другий план в європейській системі міжнародних відносин, ставши на тривалий час внутрішньою справою Австро-Угорщини, Німеччини і Росії. Поділ земель Речі Посполитої насильно перервав процес формування польської нації. Більш як на 120 років поляки були позбавлені такої важливої сили національного розвитку, якою є власна державність. Стиснутий пресом панування імперій, польський народ перебував у стані економічної та політичної дискримінації. При цьому форми національного пригнічення й умови життя прямо залежали від обстановки у країнах, які інкорпорували польські землі. У Королівстві Польському царський уряд провадив політику інтенсивної русифікації та уніфікації польських земель із рештою території Російської імперії, здійснював репресії щодо населення. На початок XX ст. тут були скасовані всі спеціальні установи та органи, що символізували автономію, ліквідований інститут намісництва, впроваджена схожа з російською губернська і повітова структури адміністративного апарату, чимало відомств почали підлягати центральній владі. Навіть костел виявився під прямим контролем Римсько-католицької колегії в Петербурзі. Поширення на Королівство загальноросійських інституцій супроводжувалось усуненням поляків із адміністративного апарату, переведенням діловодства на російську мову. Поступово найменування Королівства Польського, що відображало особливе становище польських земель у Російській імперії, почали замінювати новим - "Привіслянський край", який 1888 р. ввели до законодавчих актів. Із особливою ревністю царизм прагнув до викорінення національного духу, "польщизни" в царині культури й освіти. З 70-х років XIX ст. викладання російською мовою ввели у Варшавському університеті та інших навчальних закладах, у т. ч. гімназіях та школах усіх рівнів. Над польськими землями на тривалий час опустилась "Апухтінська ніч" [324, с. 186].
Подібна політика щодо поляків спостерігалась і в Німецькій імперії. Повсюдно обмежували громадські права польського населення, фальсифікували дані про його чисельність, насаджували німецькі імена, прізвища, географічні назви тощо. Велике князівство Познанське було перейменоване на Познанську провінцію. Польську мову витісняли з адміністративних установ, судочинства, навчальних закладів. Німецька адміністрація встановила контроль за діяльністю костелу, який у Берліні трактували не інакше як опору всього власне польського. Політика онімечення підвладного суспільства передбачала й економічні заходи. Так, 26 квітня 1886 р. було прийнято закон "Про внутрішню колонізацію польських провінцій Пруссії", де заплановано утворення Колонізаційної комісії. В її розпорядження виділили 100 млн марок для скуповування землі, що належала полякам, і передачі її німецьким колоністам. Через 10 років започатковано політику "викорінення" польського населення. Її провідником став утворений 1894 р. Пангерманський союз, який зображав поляків як ворога, знищення котрого мало стати першочерговим завданням німецької політики. В цьому ж напрямку діяла Спілка підтримки германізації у східних провінціях (створена наприкінці 1894 р.). За початковими літерами засновників - Ганземана, Каннемана і Тідемана - вона отримала назву "Гаката". В умовах гакатизму й антипольської пропаганди німецької преси, на польських землях, що належали до Пруссії, активно онімечували освіту і культуру.
Сприятливішими для розвитку польського народу були умови в Галичині. Після перетворення Австрійської імперії на дуалістичну монархію (1867) Галичину віднесли до Ціслейтанії - групи володінь Габсбурґів, центром яких був Відень. Ухвалена наприкінці 1867 р. Конституція Австро-Угорщини передбачала автономію Галичини і Володимирії та великого князівства Краківського, які отримали представництво в імперській державній раді - рейхсраті. Ще 1861 р. у Львові відкрито крайовий сейм. Австрійський уряд тісно співпрацював із польською шляхтою. Поляки вважали стосунки з Віднем взаємовигідними. Полонізувався адміністративний апарат, середня і вища освіта, заклади культури. Виникло багато періодичних видань польською мовою, що відповідало інтересам широких кіл польського населення. Але Галичині довелося сплатити певну ціну за правління краківських консерваторів. Як зазначив П. Вандич: "Вони виявилися не вельми добрими господарниками, а їхня політика відбивала землевласницький, клерикальний і дещо обмежений світогляд" [325, с. 229]. Галичина залишалася відсталим реґіоном, через що тут набував інтенсивності процес еміґрації селян, які страждали від малоземелля й безземелля і шукали щастя в чужих краях: виїжджали до Америки, або подавалися на сезонні роботи до Західної Європи. На динаміку суспільно-політичного руху на цих територіях впливало і наростаюче українсько-польське протистояння.
На початку XX ст. дедалі очевиднішою ставала тенденція неможливості розв'язання невідкладних завдань відновлення польської державності, відродження національної економіки та духовного самозбереження поляків в умовах панування Російської, Німе
- Київ+380960830922