РОЗДІЛ II.
СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ
2.1. Поняття заповіту та умови його дійсності
Спадкування у всіх випадках здійснюється на підставах і відповідно до закону. Одночасно законодавець вживає терміни "спадкування за заповітом" і "спадкування за законом".
Спадкування за заповітом - це інститут спадкового права, що визначає порядок правонаступництва, який регламентований складеним спадкодавцем заповітом і настає після смерті заповідача.
У тому разі, якщо спадкодавець виявив свою волю щодо розпорядження спадковим майном у заповіті, застосування норм закону щодо розподілу майна виключається. Такий порядок спадкування має назву "спадкування за заповітом".
Під спадкуванням за законом традиційно розуміють спадкування на умовах і в порядку, визначених законодавством, якщо вони не змінені заповітом спадкодавця. Це означає, що спадщина розподіляється між тими спадкоємцями, коло яких визначено в законі.
Традиційно вітчизняний законодавець визнавав можливим лише два вищенаведених способи спадкування. Тобто підставою спадкування не міг бути укладений договір про спадкування, в якому однією із сторін є спадкодавець, а іншою - одна чи декілька осіб, управомочених отримати майно після смерті спадкодавця.
У ст. 1217 ЦК України передбачено два види спадкування: за заповітом або за законом.
Законодавець надає громадянину право призначити спадкоємців особисто шляхом складання заповіту. Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або його частку одному чи кільком особам, які як входять, так і не входять у коло спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі. Заповідач може позбавити права спадкування одного чи всіх своїх спадкоємців за законом.
На монографічному рівні питання спадкування за заповітом досліджувалися в дисертаційних роботах радянських та сучасних вчених: М.Ю.Барщевського [23], А.А.Богданової [41], В.К.Дронікова [161], Г.І.Жаркова [170], Р.Ю.Закірова [192], Я.Л.Камінської [213], З.Г.Крилової [242], І.Г.Крисанової - Кирсанової [243], О.В.Кутузова [250], А.С.Михайлова [277], З.И.Мозжухіної [283], Р.М.Мусаєва [285], А.А.Файнштейна [485], К.В.Храмцова [513], Т.Д.Чепіги [532], В.Ю. Чуйкової [543], Л.В.Шевчук [ 549 ] та інших працях [397; 400; 424; 558; 564; 180; 188].
Право заповідати майно - одне з цивільних прав, передбачене ЦК України. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті, таке легальне визначення вітчизняний законодавець вперше дає у ст. 1233 ЦК. У літературі заповіт традиційно розглядали як особисте розпорядження громадянина, а не фізичної особи, розуміючи під громадянином не саме громадянина України, а будь-яку фізичну особу, в тому числі й іноземця, й особу без громадянства. Законодавець вирішив дати визначення щодо суб'єктного складу заповіту дещо точніше, і з цим не можна не погодитися. Водночас, на нашу думку, будь-яке особисте розпорядження фізичної особи на випадок смерті, не може вважатися заповітом, як це вважає законодавець.Наприклад, розпорядження заповідача щодо місця поховання, порядку поховання не може вважатися заповітом, оскільки воно ні до чого особу, на яку покладено виконання цього доручення, не зобов'язує, і, за відсутності іншого, спадщину отримає спадкоємець за законом.
Необхідним елементом заповіту є не лише особистість розпорядження, а розпорядження саме щодо майна, яке за заповітом набуде спадкоємець.
Тому ми вважаємо, що було б більш вдалим таке поняття заповіту:
"Заповітом - це особисте розпорядження фізичної особи щодо її майна і зобов'язань, яке набуває чинності після смерті, складене в передбаченій законом формі і посвідчене особами, зазначеними у законі".
Значення заповіту полягає в тому, що він є єдиним для фізичної особи способом розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Умови дійсності заповіту умовно можна поділити на дві групи. Оскільки заповіт є різновидом правочину, він має відповідати загальним умовам дійсності правочину, що передбачені у ст. 203 ЦК, а саме:
1) заповідач має бути дієздатним на момент укладання заповіту;
2) зміст заповіту не повинен суперечити закону;
3) зміст заповіту має відображати дійсну волю заповідача;
4) заповіт має бути укладений у визначеній законом формі;
5) умови заповіту мають бути здійсненними.
До другої групи слід віднести умови, необхідність яких зумовлена особливою правовою природою заповіту, а саме - між моментом укладання заповіту і настанням правових наслідків, які пов'язані з ним, проходить певний проміжок часу. Тому за наявності певних обставин заповіт повністю або в певній частині може бути визнано недійсним і він, відповідно, не буде підлягати виконанню. Ці обставини можуть бути як відомими заповідачу, так і невідомими, можуть існувати на момент складання заповіту, а можуть виникнути пізніше. Так, заповідач позбавив спадщини осіб, які мають право на обов'язкову частку, умови отримання спадщини виявилися нездійсненними чи протиправними, спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як негідні тощо.
Водночас заповіт як особливий цивільно-правовий правочин характеризується і цілим рядом специфічних ознак. Не можна не погодитися з О.В.Дзерою, що "дії особи щодо укладання заповіту юридично некоректно називати угодою", тому законодавець усунув таку правову колізію саме введенням в ЦК нового терміна "правочин", який за своїм філологічним значенням не зумовлює обов'язок домовлятися кількох осіб [148, c. 24 ].
По-перше, заповіт - це односторонній правочин, який вважається дійсним після того, як заповідач в установленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших зацікавлених осіб, а може і не знайомити їх зі своєю останньою волею, що ніяк не впливає на дійсність заповіту.
По-друге, особливість заповіту полягає в тому, що цей правочин настільки тісно пов'язаний з особистістю заповідача, що виключає його склада