Ви є тут

Монаший Чин Отців Василіян у суспільно-культурному житті України

Автор: 
Шкраб’юк Петро Васильович
Тип роботи: 
Дис. докт. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0508U000003
129 грн
Додати в кошик

Вміст

Розділ 2
УТВЕРДЖЕННЯ НАРОДНОМОВНОГО СЛОВА
2.1. Соціально-політичний контекст реформування Чину Отців Василіян та їхній
етнолінгвістичний вибір
Соціолінгвістична ситуація в Україні у середні віки і нову добу не була
однозначною. У часи Литовсько-Руської держави офіційною державною мовою була
староруська (українсько-білоруська) як мова більш культурної нації, – нації з
великими історико-духовними традиціями. Цією мовою написано “Судебник” Казимира
(1468), низку литовсько-руських літописів XIV – початку XVI ст., а також усі
три редакції Литовського Статуту (1529, 1566, 1588 рр.). “Руська мова, – як
писав Михайло Грушевський, – стала урядовою і культурною мовою В[еликого]
кн[язівства] Литовського – мовою великокняжої канцелярії і уряду, праводавства
й письменства взагалі навіть у чисто литовських землях” [105/265 Грушевський М.
Історія України–Руси, т. IV: XIV–XVI віки – відносини політичні. – Київ:
Наукова думка, 1995. – С. 97.].
Паралельно у ранньомодерному періоді (XVI–XVII ст.) функціонували латинська,
старослов’янська, польська, а деколи і грецька мови. Ними творилося барокове
українське письменство. А проте тяжіння до живої народної (а не книжної) мови
та до розширення ареалу її вживання було завжди. Про це, зокрема, говорить
вірш-пісня у формі балади “Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?”, яка дійшла до нас
з другої половини XVI ст. (1571 р.) [106 Франко І. Пісня про Стефана, воєводу
волоського // Франко І. Зібр. творів у 50-ти томах. – Київ: Наукова думка,
1984. – Т. 42. – С. 53-56.] та “Пасквіль 1575 р.” луцького шляхтича Яна
Жоравницького, що творив розмовною народною мовою [107/621 Українська поезія
XVI століття / Упоряд., вступна стаття та прим. В.В.Яременка. – Київ: Рад.
письменник, 1987. – С. 249-250.]. До цієї доби належить і Пересопницьке
“Євангеліє”, що його у 1556–1561 рр. переклали на тогочасну “просту” мову син
протопопа Михайло Василієвич з міста Сянока у східній Лемківщині та архімандрит
Пересопницького монастиря Григорій. То було у с. Двірці на Львівщині та в м.
Пересопниці на Волині. Цей же Михайло Василієвич засвідчив, що в тодішніх
церквах під час літургії “Євангелію” та “Апостола” священнослужителі читали в
українському перекладі, тобто зрозумілою парохіянам мовою. Та й церковні хори
до 1686 р., тобто до підпорядкування Київської православної митрополії
Московському патріархатові, співали на Лівобережжі (як і на правому березі
Дніпра) “по-малоруськи” [108/661 Цалай-Якименко О. Взаємодія “Схід–Захід” і
Берестейська унія в становленні музичного бароко в Україні // Берестейська унія
і українська культура XVII століття. Матеріали Третіх “Берестейських читань”/
Ред. Б. Гудзяк, співред. О. Турій. Ін-т історії Церкви Львівської Богословської
Академії. – Львів, 1996. – С. 118.]. Бо послуговуватися рідною мовою в усіх
сферах духовно-культурного та суспільно-політичного життя стало виявом
національної ідентичності, а водночас спротивом проти денаціоналізації. “Мова
українська була вже мовою Церкви”, – наголошував Іван Огієнко [109/468 Огієнко
І. Мова українська як мова Богослужбова. Право живої мови йти мовою Церкви. –
Тарнів, 1921. – 32 с.]. І на це були всі підстави. Отож толерування, а навіть
запровадження у проповідях та в спілкуванні між собою народної мови, – якраз це
найперша ділянка, де василіяни чітко продемонстрували свою
національно-патріотичну спрямованість. Щоб краще осягнути значимість
василіянського наміру, необхідно бодай коротко окреслити суспільно-політичну
ситуацію того часу.
Створенню 1617 р. василіянського Чину передували дві знакові події: Люблінська
(1569) та Берестейська (1596) унії. Про Берестейську унію існує чимало
літератури. Досить назвати видання, які з’явилися в останні роки. Це
контроверсійна книга о. Дмитра Блажейовського “Берестейська ре-унія та
українська історична доля і недоля” (Львів, 1995; 646 с.), матеріали чотирьох
“Берестейських читань”, які вийшли відповідно чотирма випусками у Львові в
Інституті історії Церкви Львівської Богословської академії: “Історичний
контекст, укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління” (1995),
“Держава, суспільство і Церква в Україні у ХVII столітті” (1996), “Берестейська
унія і українська культура ХVII століття” (1996), “Берестейська унія та
внутрішнє життя Церкви в ХVII столітті” (1997). Увінчує цей масив монографія
о. Бориса Ґудзяка “Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський
патріархат і ґенеза Берестейської унії” (Львів, 2002; 426 с.). Про Люблінську
написано в Україні менше. Найцінніше (бо автентичне) видання – це “Дневникъ
Люблинскаго сейма 1569 года. Соединеніе Великаго Княжества Литовскаго съ
королевствомъ Польскимъ” / Изд. М.О.Кояловичъ. – Спб., 1869. – 786 с. А якраз
Люблінська унія мала визначальний вплив на подальше життя України. Етнотопонім
“Україна” вживаємо тут для означення всіх частин української землі, хоча у
княжі часи, та й дещо пізніше, ним позначали тільки пограничні терени, а в
ХVI–ХVII ст. – головно Київщину.
З переходом решти українських земель під польську корону порушився баланс, який
досі гармонізував відносини між литовцями й українцями. На це, зокрема, вказує
такий факт. До 1569 р. зафіксовано тільки один випадок окатоличення. Цим
прозелітом був князь Іван Сапіга. Рід Сапіг, читаємо, “походить від Ґедиміна.
Близько 1514 р. Іван, маршал Литовський, перейшов із православ’я в католицтво
під час свого перебування в Римі, куди їздив як посланник” [110/52 О
происхожденіи шляхетскихъ родовъ въ Юго-западной Россіи. Извлечено изъ 1-го
тома IV части Архива Юго-западной Россіи, изданнаго Кіевскою комиссіею для
разбора древнихъ актовъ