РОЗДІЛ 2
ЗАПРОВАДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ МОНАСТИРІВ І ЧЕРНЕЦТВА – ЗНАРЯДДЯ ЯКІСНОЇ ПЕРЕБУДОВИ
ДУХОВНОГО ЖИТТЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ НА ХРИСТИЯНСЬКИХ ЗАСАДАХ
2.1. Християнська ідея чернецтва в контексті соціально-релігійних реалій
Київської Русі
З-поміж принципово важливих для вітчизняної духовної культури проблем
релігійно-філософських та культурно-історичних рефлексій чільне місце займає
питання значущості запровадження інституту християнських монастирів, чернецтва
в Київській Русі. У нашій постановці проблемність пов'язана не стільки з
традиційним розглядом ролі монастирів у контексті процесів християнізації Русі,
скільки із дослідженням місця і значення монастирсько-чернечого комплексу в
загальній перебудові духовного життя Київської Русі на християнських засадах,
його включення у діяльність широкого суспільно значущого спектру.
Перш ніж дослідити зміст якісної перебудови духовного життя Київської Русі,
Київської землі, здійснюваної значною мірою вітчизняним чернецтвом,
монастирями, потрібно, на нашу думку, проаналізувати, наскільки цей
християнський інститут уже на стадії свого становлення формувався як знаряддя,
засіб якісного і всебічного оновлення всіх сфер києворуської спільноти; як
трансформувалися духовні домінанти, аскетика, функції, відносини монастирів із
світською та церковною владою, місце в державі та суспільстві, структура
запозиченого на християнському Сході чернечо-монастирського комплексу під
тиском політичних, соціальних, духовних реалій Київської Русі, "соціального
замовлення" владних структур; що збереглося, що відкинуто в процесі
запровадження візантійського оригіналу; як складалися особливості вітчизняної
чернечої корпорації тощо.
У цій площині аналіз навіть кількісних та адміністративно-територіальних
параметрів щодо екстенсивного й інтенсивного поширення монастирів, чернецтва,
динаміки їх змін, соціальних характеристик складу "чорноризців", а також
ктиторів, архимандритів, ігуменів (наскільки це можливо за існуючих джерел)
може допомогти осмислити змістовний бік діяльності цього інституту,
перетворення його як запозиченої ззовні інституції для індивідуального спасіння
на християнський інститут, що істотно впливав не лише на церковно-релігійне, а
й духовне (у широкому сенсі), культурно-освітнє, політичне та економічне життя
руських земель.
У питанні запровадження інституту монастирів та чернецтва у Київській Русі, на
нашу думку, слід виділити, як мінімум, два етапи, що дасть можливість глибше
осмислити вплив цього інституту на подальше духовне життя,
національно-культурну динаміку руської спільноти.
Перший етап – до офіційного запровадження християнства – значною мірою
гіпотетичний, оскільки прямих документальних свідчень про існування монастирів,
чернецтва поки що не знайдено, а опосередковані відомості про них досить
суперечливі, що змушує будувати гіпотези про руське християнське чернецтво до
988 р. у досить широкому спектрі.
Логіка реконструкції існування та функціонування первинних елементів
вітчизняного чернецтва у цей період базується на тих же посилках, спираючись на
які світські й церковні вчені стверджують про існування християнства на Русі
задовго до його офіційного запровадження в 988 р. Канали проникнення перших
відомостей про християнське віровчення, живих носіїв нової релігії з
привабливою ідеєю спасіння після смерті були й каналами транслювання з тих же
християнських джерел ідеї чернецтва як специфічного, але надійного шляху
досягнення сотеріологічної мети. Зазначимо, що яким неодноактним, тривалим у
часі був процес християнізації Русі, таким же складним – з піднесеннями і
спадами – було й запровадження тут ідеї та практики чернецтва. Якщо історія
християнського віровчення на Русі до 988 р. налічувала кілька століть, то
логічно припустити існування чи діяльність тут бодай поодиноких християн-ченців
та черниць або їх об'єднань. Навіть після багаторазових і тенденційних
редагувань давньоруські літописні зводи зберегли згадки про окремих з них [97,
с. 45].
Якщо перші християнські ченці на Сході з'явилися, по-перше, як втеча від
оточуючого світу, де зло значно перевищувало добро, і людина, не вміючи
належним чином користуватися добром, щоб не наразитися на зло, змушена залишати
світ і переселятися в пустелю, аби спастися [98, 242]; по-друге, як втеча від
світу, неприйняття його суспільного ладу, держави, законів "мирського Граду"
(Орігена), суспільних зв’язків; по-третє, як неприйняття державної церкви, що
прилучилася до життєвих марнот ("церкви повні заколотників і розгніваних",
ніхто не може переконати іншого, жорстокосердність примножилась, "нема вже
пророка, і між нами немає такого, хто знає, аж доки це буде…" (Пс. 74, 9) [Цит.
за: 99], то на руських землях на стадії поодиноко існуючих християнських
елементів і проявів такі причини рушійного характеру скластися не могли. Для
появи чернецтва як опонента й обвинувача непослідовностей державної церкви
потрібна була, щонайменше, наявність останньої. Неофіційно існуюче на Русі до
988 р. християнство навіть у найбільш сприятливі для себе періоди перебувало на
становищі непевної рівноваги з язичництвом; така ж хитка рівновага двох
ідеологій, двох вір – язичницької та християнської – існувала й у Києві [8, с.
69], так що поодиноке, без гідної релігійно-суспільної ваги чернецтво було
зайняте не опонуванням християнським елементам, а їхнім збереженням і розвитком
у язичницькій країні за будь-яку ціну.
Сучасна наука фіксує пожвавлення, піднесення, поширення християнського
віросповідання у IX ст. – у період князювання Аскольда, Ігоря, Ольги, Ярополка.
Це піднес
- Київ+380960830922