РОЗДІЛ 2
ЗАХОДИ ЦАРСЬКОГО УРЯДУ ПО ЗАСЕЛЕННЮ
ПІВДНЯ УКРАЇНИ
Після приєднання Чорноморського узбережжя, ліквідації Запорозької Січі царський
уряд приступив до здійснення розроблених ще у 1764 р. колонізаційних заходів на
Півдні України. В основу цих заходів був покладений “План про роздачу в
Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення” [238]. У
відповідності до плану було проведено роздачу великих землеволодінь дворянам,
поміщикам, офіцерам та чиновникам. Великі земельні фонди виділялися також для
військових поселень та іноземних колоністів.
У розділі в хронологічному порядку визначено головні причини, обставини та
наслідки переселення молдавського народу на Південь України. Автором
прослідковуються три шляхи переселення – військова служба, військові поселення
та цивільне переселення. При цьому слід мати на увазі, що до середини XVIII ст.
переселенський рух молдаван носив стихійний характер і був спрямований
переважно на Лівобережне Подністров’я: лише з 60-х рр. XVIII ст. цей процес
набуває цілеспрямованого, масового характеру.
Молдавани в цей час освоюють не лише землі між Дністром та Дніпром, а райони
Лівобережжя Дніпра та Слобожанщини. Причини масового переселенського руху слід
шукати у політиці Російської імперії, яка всіляко заохочувала переселенців на
завойовані території, а також у становищі Молдавського князівства, правителі
якого у середині XVIII ст. різко посилюють експлуатацію народних мас. Автором
досліджено роль і місце молдавського народу в господарському освоєнні Півдня
України у ІІ половині XVIII – початку ХХ ст.
На основі використання широкого кола статистичних джерел встановлено
чисельність та місця компактного проживання молдавського населення Півдня
України у визначений період. Автором досліджено стійку тенденцію до зростання
кількості молдаван регіону. При цьому слід мати на увазі, що молдавське
населення проживало на території Херсонської, Подільської та Катеринославської
губерній. Встановлено також чисельність та питому вагу молдаван як в губерніях,
так і повітах їх компактного проживання.
Розкриваючи суть проблеми, автор зустрівся з деякими труднощами, що пов’язані
із неточністю та суперечністю даних ревізій та переписів, які проводилися в
Російській імперії у ХІХ ст. Суттєвою перешкодою на шляху встановлення істини є
те, що в офіційних документах XVIII-XIX ст. для означення молдавського
населення вживається як термін “молдавани”, так і “волохи”. Зокрема у відомому
дослідженні В.Панібудьласки, знаходимо, що у 1914 р. в Україні проживало
близько 435 тис. волохів, що складало 0,9% всього населення [327, с.305].
Проте на основі критичного співставлення та порівняння різних джерел, автор
встановив чисельність саме молдавського населення Півдня України в ІІ половині
ХІХ – початку ХХ ст., хоча, на його думку, вважати приведені у досліджені цифри
абсолютно точними не можна. В роботі вперше складено повний перелік населених
пунктів Херсонської, Подільської та Катеринославської губерній, де проживали
молдавани, та складено відповідну мапу. Ці матеріали подаються у додатках.
2.1. Переселення молдаван на Південь України
Історичні коріння взаємин між українським та молдавським народами сягають сивої
давнини. Про це свідчать перші літописні згадки, у яких йдеться про витіснення
слов’ян із придунайських територій волохами. “Волохи бо нашедшие на Словяне на
Дунайские, сидевшим в них и насилящим их …” [313, с.14]. У V – VIII ст.
формується етнічна спільність волохів найближчих етногенетичних предків
молдаван, територія розселення яких у X – XIII ст. неодноразово входила до
складу слов’янських державних об’єднань: Давньоруської держави, Галицького та
Галицько-Волинського князівств. Проживаючи разом, волохи та слов’яни входили і
в інші політичні утворення. Найбільш відомим із них було Берладське князівство,
територія якого на Сході у ХІІ ст. доходила до Дністра і Південного Бугу [301,
с.79-80]. На Південь від Берладського князівства лежала “земля бродників”.
Бродники славилися як хороші військові найманці, послугами яких користувались і
руські князі. Серед окремих дослідників давньої історії України побутує думка
про те, що бродники були попередниками Запорізького козацтва [367, с.58-59].
Міграційні процеси в середовищі молдаван, що почалися ще в часи існування
вищезгаданих державних утворень, спочатку мали природний характер, тобто
відбувалися як стихійні переселення. Вони визначалися в основному пошуком
вільних для обробітку земель за Дністром, а також були викликані розвитком
феодальних відносин, зокрема зростанням залежності молдавського народу від
місцевих феодалів. Останні з виникненням у 1359 р. Молдавського князівства не
лише зміцнювали владу над волохами-молдаванами нижчих соціальних прошарків, а й
дбали про розширення територіальних меж своєї держави. За часів відомого
молдавського господаря Штефана Чел Маре (Стефана Великого) до складу князівства
входили Чернівецький і Хотинський повіти, населені переважно українцями. Окремо
в ньому виділялася із своєрідним статусом “Русько-Довгопільська провінція”
(Окіл). Її жителі формально вважалися підлеглими польського короля [369,
с.101]. Як писав відомий молдавський літописець Г.Уреке, третина населення
Молдавського князівства XIV - XV ст. розмовляла русинською (українською) мовою,
східні слов’яни складали в цей час 39,5 % його населення, східні романці 48,7 %
[334, с.113].
Важливим напрямком переселення молдаван на землі України була військова служба.
Є свідчення про переселення волохів на Східне Поділля ще в ранню Литовську
добу. Так, Федір Коріатович, у володіння якого князь Ольгерд віддав Поділля,
створивши у ІІ половині XIV ст. укрі
- Київ+380960830922