РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ НАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ЦЕРКОВНО-МОНАСТИРСЬКОГО МАЙНА
2.1. Правовий і господарсько-економічний статус церковної
власності в Україні на початку ХХ століття
Система матеріального забезпечення Церкви в Україні не повторювала яких-небудь іноземних зразків і була пристосована до своїх умов. Із часу виникнення й до кінця ХІ століття Церква забезпечувалася за допомогою князівської влади, їй належала десята частина з надходжень до княжого двору. Тобто Церква від самого початку ставилася в економічну залежність від світської влади. Однак наприкінці ХІ століття єпископські кафедри, окремі церкви й монастирі починають ставати власниками землі, тобто одержують певну економічну самостійність. Десятина з часом перетворюється з частки князівських доходів на особливу данину, яку церкви почали збирати самостійно через своїх чиновників-десятинників.
Основу церковного майна складали земельні угіддя, церковна десятина, пожертви, згодом виробнича діяльність, оплата треб тощо. Найбільшими власниками нерухомості були митрополича кафедра, Володимирська єпархія, Києво-Печерський і Софіївський монастирі, після них за кількістю земель ішли монастирі, соборні церкви й парафіяльні храми. Соборним церквам і кафедрам належали не лише села, а й цілі міста. Наприклад, Володимирському Успенському собору належало місто Гороховець [67]. Церкви й духовенство мали значні прибутки, на їх користь стягувались кілька видів церковних податків. Із кінця XV століття починається стрімке економічне піднесення церковно-монастирського землеволодіння завдяки купівлі та системі обміну землі, її експропріації і господарчому освоєнню нових регіонів.
Перші спроби секуляризації церковної власності відбулися в руслі загальних реформ другої половини XVIII століття. Після другого й третього поділів Польщі, в результаті яких Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії, у цьому районі залишився значний масив церковного землеволодіння, незважаючи на те, що згідно з указами 1764-1788 років маєтки духовенства в Російській імперії та Лівобережній Україні були секуляризовані.
Зберігаючи земельні угіддя й маєтки за лояльним духовенством, самодержавство одночасно перекривало шляхи для зростання церковної власності в Західних губерніях. Обстоюючи позиції пануючої офіційної православної церкви в новоприєднаних губерніях, царизм організував прилучення греко-католиків до православ`я. Таким чином, вплив цієї конфесії на Україні був значною мірою підірваний, а більшість єпископських кафедр були зачинені, маєтки уніатського митрополита й єпископів перейшли в державну власність. Близькість католицького та уніатського духовенства до опозиційного польського дворянства викликало закриття більшої частини католицьких і уніатських монастирів і передачу їхніх володінь у державну власність.
Наприкінці XVIII - початку XIX століття статус церковного землеволодіння на Правобережній Україні визначався умовами компромісу - Церква зберегла за собою маєтки, але втратила право набувати нових володінь. Маєтки, якими вона володіла вважалися державними й передавалися в користування духовенству як корпоративному власнику з обмеженими правами розпорядження. Дарування маєтків на користь Церкви заборонялось, а відчуження церковної власності могло відбуватися лише за царським указом.
Переломним моментом для церковної власності в Україні були секуляризаційні заходи Катерини II, коли архієрейські будинки й монастирі були позбавлені більшої частини своїх земель. Указами Катерини II від 10 квітня 1786 року й 25 квітня 1788 року в державне управління переходила більшість культового майна духовенства на Лівобережній і Слобідській Україні [38]. Секуляризація церковної власності посилювала політичну залежність Церкви від царизму, уряд не просто реквізував церковне майно, а почав утримувати монастирі за рахунок казни.
Секуляризація церковного землеволодіння на Україні проводилась не одноразово, церковну власність вилучали поетапно: від 70-х років XVIII століття до 40-х років XIX століття, а рештки церковної власності були ліквідовані в ході реформи 1861 року [195].
У подальшому церковні інституції отримали певну свободу, що дало їм змогу поновити землеволодіння, збільшити кількість церков і монастирів. У 1876 році за монастирськими та архієрейськими будинками законодавчо закріпили статус невідчуженості земель й звільнили їх від поземельних зборів і місцевих податків [118].
У революційну епоху Церква вступала могутньою організацією. Абсолютна більшість населення українських земель залишалася прихильною до традиційної православної церкви та її духовенства на чолі з митрополитом Київським Володимиром (Богоявленським). Напередодні 1917 року Україна мала 9 єпархій, якими керували митрополит, 3 архієпископи й 5 єпископів, 16 вікарних єпископів, які поділялися між окремими єпархіями, 21 тис. священиків і дияконів служили в 11 тис. приходських храмах [19]. В управлінні Церкви знаходилося близько 10 тис. початкових шкіл, 39 академій та семінарій, а також 116 діючих монастирів зі штатом майже 11 тис. послушників і ченців (див. додаток А, Б, В, Д, Ж, З).
Єпархії України складали матеріально найбагатший регіональний сектор православної церкви імперії. Відставання темпів розвитку місцевого церковного підприємництва від загальноросійських компенсувалося доходами від землі й парафіян. Структура доходів духовенства складалася з використання причтової землі, зборів і добровільних пожертв, а також часткового утримання від казни. Головним джерелом існування всіх церковних закладів були державні кредити й прибутки від релігійних операцій.
Заміна плати за треби заробітною платою з державного бюджету лише в 1800-ті роки перейшла в практичну площину. Започатковане у 1893 році виділення щорічних додаткових коштів на утримання духовенства на всьому просторі імперії було надто мінливим, розмір асигнувань коливався від 200 тис. до 500 тис рублів. У середньому по Україні єпархіальні архієреї отримували
- Київ+380960830922