РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ РЕЛІГІЙНИХ КОНФЕСІЙ КРИМУ
2.1. Становлення відносин органів державної влади й релігійних організацій у 1921 - 1923 рр.
У листопаді 1920 р. на території Криму був повалений "білий" режим генерал-лейтенанта П.М. Врангеля. Запекла громадянська війна протягом декількох років практично зруйнувала економіку півострова. Уряди, що змінювали один одного, звели свою діяльність до нещадної експлуатації ресурсів регіону, конче необхідних для ведення військових дій. Майже припинилося промислове виробництво, катастрофічним був стан сільського господарства: під посівами зернових культур збереглося всього 10 - 20% довоєнної площі [21. - 1920. - 10 жовт.]. Кризовий стан економіки посилювався присутністю тисяч неевакуйованих біженців, врангелівських офіцерів і солдатів, військовослужбовців Червоної армії, що зайняли півострів.
Серйозних матеріальних збитків за час війни зазнали релігійні організації Криму. Розвал народного господарства особливо гостро відбився на становищі мусульманської конфесії, основу добробуту якої складали вакуфні землі. Великих втрат зазнало православне духівництво, оскільки багато священиків, що належали до військового відомства й адміністрації Збройних сил Півдня Росії, покинули півострів, побоюючись більшовицьких репресій.
14 листопада 1920 р. в Сімферополі було утворено Кримський революційний комітет (далі - Кримревком) - найвищий надзвичайний орган державної влади в регіоні, покликаний діяти до виборів рад. Організовувалися ревкоми повітового й волосного рівнів. Залежно від напрямів діяльності при Кримревкомі створювалися відділи: продовольства, фінансів, адміністративного управління, юридичний тощо. Уже в січні 1921 р. замість дореволюційного було введено новий адміністративно-територіальний розподіл Криму - 7 повітів із 20 районами.
Одним з перших кроків радянської влади стала розправа над політичними супротивниками. Хоч офіційно до них були зараховані військовослужбовці та співробітники антибільшовицьких режимів, широкомасштабні репресії торкнулися всіх соціальних верств населення. Особливо багато було знищено священиків РПЦ. Так, у Феодосії тільки за один день було розстріляно 63 православні духовні особи [205, с. 236]. У Севастополі разом з рядовими священиками був розстріляний колишній архієпископ Нижньогородський Іоаким (Левицький).
Масовий терор послужив однією з причин розвитку в гірських лісах півострова повстанського руху, що мав в основному політичний характер. Його організаційне ядро складали колишні солдати й офіцери армії Врангеля, що переховувалися від фізичного знищення, але основну масу учасників політичного опору становили селяни. Як вважає А.В. Ішин, з різною інтенсивністю "рух зелених" проіснував до кінця 1922 р. [154, с. 336 - 338]. Соціальну базу цього опору розширили невдалі експерименти створення великих радгоспів на базі конфіскованих маєтків. Ці заходи призвели до відриву від землі великої кількості безземельних орендарів, в основному з кримських татар. Потрапивши у складне становище, багато з них опинилися в антибільшовицьких озброєних формуваннях. З весни 1921 р. вони стали для радянської влади особливо небезпечними. Командири повстанських загонів прагнули використати ці настрої. Беручи до уваги традиційно високий рівень релігійності серед кримських татар, вони намагалися надати цьому рухові характеру священної релігійної війни.
Озброєні формування створювали в населених пунктах підпілля, що їх підтримувало. Серед його учасників знаходилися люди з духовного стану. У березні 1921 р. особливий відділ 4-ї армії арештував у Феодосії 5 православних черниць Казанського двора як "активних учасниць банди". Серед них була благочинна двора черниця Арепсимія, яку звинуватили в тому, що вона переховувала офіцерів і надавала їм допомогу як провідник [25, арк. 96]. Зазнавали арештів представники духівництва інших конфесій.
Незважаючи на надзвичайний стан, органи радянської влади не могли залишити поза увагою здійснення декрету "Про відокремлення...", оскільки з питання секуляризації вже існували численні інструкції й циркуляри, в російських комісаріатах діяли відповідні відділи. Проведення декрету в життя зіткнулося в Криму з аналогічними проблемами для інших регіонів. Однак були й свої істотні особливості: владі на півострові довелося мати справу з релігійними культами великої кількості національних меншин.
Радянська політика щодо релігійних конфесій базувалася на теорії марксизму. Її основоположники К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали релігію як форму суспільної свідомості, зумовлену рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, тісно пов'язану з відповідною суспільно-політичною системою. Вони висунули концепцію, згідно з якою при комунізмі усуваються причини, що породжували релігійну свідомість, оскільки "религия будет исчезать в той мере, в какой будет развиваться социализм" [198, с. 518]. Більшовицька концепція конфесійної політики була викладена В.І. Леніним у численних роботах, зокрема: "Социализм и религия", "Классы и партии в их отношении к религии и церкви", "Об отношении рабочей партии к религии" тощо. Оскільки релігія, на його думку, була знаряддям панівних класів, що підривала "революційні настрої", проти неї необхідно було вести найнещаднішу боротьбу. Цю боротьбу він вважав абеткою марксизму, зазначаючи, що для неї недостатньо "абстрактно-ідеологічної проповіді" й "буржуазно-обмеженого культурництва", а потрібні послідовні безкомпромісні дії пролетарської держави. Категоричне неприйняття у В.І. Леніна і його прихильників викликав тісний союз держави й Російської православної церкви, що склався в Російській імперії, якому відводилася значна роль в адміністративно-господарському житті країни. Більшовики претендували на необмежену політичну владу, на монополію своєї ідеологічної доктрини. Оскільки церква мала великий ідейний вплив на маси, вона була для них серйозним політичним супротивником. Тому більшовики вважали: "По отношению