розділ 2, §1, п. 1.2). За допомогою контрастів письменник творить експресію урочистості, експресію іронії, експресію сарказму і т.п.
§2. Стилістична роль паронімічної атракції у поетиці В.Стуса
У віршових текстах під паронімією звичайно розуміють явище паронімічної атракції - зближення близькозвучних різнокореневих слів [141, с.107]. Поняття паронімічної атракції походить від двох слів: пароніми (гр. para - біля, мимо та onyma - ім'я) - слова, близькі за звучанням, але різні за значенням, та атракція (лат. attractio - гра, видовище) й, отже, "означає перегру схожою формою і різним змістом слів" [148, с.274]. Явища паронімічної атракції розглядаються у дослідженнях про звуковий символізм, позначаючись терміном "парехеза" та "параграма". "Низька межа "близькозвучності", необхідна для того, щоб словоформи в тексті могли бути визнані паронімами, умовно визначається на орфографічному рівні...- це "робочий" мінімум у вигляді двох тотожних приголосних" [51, с.187].
В.Стус використовує паронімічну атракцію вокалічну, консонантну та метатетичну, які реалізуються у синонімічних, антонімічних та паронімічних зближеннях, виконуючи різні стилетворчі функції, зокрема функцію звукового "скріпу" в структурі різнотипних тропеїчних синтагм.
Вокалічний тип паронімічної атракції об'єднує ті контексти, в яких за умовної консонантної тотожності оказіональних паронімічних "основ" має місце вокалічне розподібнення цих "основ": ...і кожен крок мій криком аж кричить,/ і кожен спогад серце зворушає (ЧТ:61); Боже, не літості - лютості,/ Боже, не ласки, а мсти,/ дай розірвати нам пута ці,/ ретязі ці рознести (П-1:64).
За вокалічної паронімічної атракції можливі, хоч і незначні, зміни у складі приголосних: Як тишу притулить до віч.../і кликать день, котрий бреде/ у клекоті й клятьбі? (ЗД:100).
Значний ступінь белетризації паронімічних зближень спостерігаємо у таких парах, як білий - боліти (у поезії В.Стуса неодноразово трапляється смислове наближення образу біль до колірного слова білий, що своїм корінням сягає української поетики початку 20-х рр. ХХ ст., зокрема творчості М.Доленґи), пор.: Цей білий грім снігів грудневих,/ грудного болю білий грім (П-1:36); Як синьо, як біло, як яро горить/ усе що боліло, і все, що болить (П-2:60); О як та біла білота болила,/ о як болила біла білота! (П-1:95); Ледве мріли/ біль-білі, радісні хатки (ЧТ:187); біль - болід: зболіло серце, як болід,/ згубився й болю слід (П-1:118); день - дно: аби з тобою запізнати дно,/ де літеплена річка молока/ потьмариться до вигусклої спеки,/ день збрижеться, утеклий і далекий...(ВЦ:176); сам - сумнів: Рятуючись од сумнівів,/ б'ю телеграму собі самому...(ВЦ:176).
У поетиці В.Стуса привертають увагу ті паронімічні словосполуки, що фонетично скріплюються звуковими повторами - "ж", "д", "н", "в": дзвінкі "д", "ж" та "н", глухий "в" забарвлюють емоційним ореолом драматизму висловлювання. Поява таких звукових образів є швидше винятком, а не правилом, оскільки "Поезія взагалі намагається уникати нерівного ритму, дисонансів, важкої вимови, грубих сполучень чи неприємних зіткнень приголосних. Поети, які не володіють сильним темпераментом, особливо ретельно дотримуються гармонії звуків. Навпаки, деякі дисгармонії та нерівності ритму використовуються спеціально для створення враження сили, люті!" [57, с.399]. Такі лексеми, як "жив", "жав", "жаль" на тлі прийому алітерації (повторення приголосних "ж", "д", "з", "в") здатні формувати паронімічні контексти відповідної емоційної семантики: Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав,/ ані не долюбив. І не жив. І не жаль (П-1:50).
Якщо у контексті контактують пароніми, один з яких буквально повторює інший, то створюється ілюзія етимологічної мотивації, реалізується прийом поетичної етимології: Пес і песиголовці і твоя/ арка закаркала - чорно-червона...(П-1:139); У Гефсиманському саду, віддавшись самоті,/ я жалем жалений бреду, згубивши всі путі (П-2:58); Недовідомі закипають грози,/ десь божевільні грають весілля./ А начування, окрики, погрози/ за мною назирають звіддаля (П-1:44); І ложе Прокруста/ із хрустом проноситься миршавий жар (П-2:68-69).
Частіше, порівняно з вокалічною, у поетичному мовленні В.Стуса використовується консонантна паронімічна атракція, яка ґрунтується на консонантній розподібненості "основ", пор.: Спасибі, коли ти є,/ що ти - це ти,/ що досить руку простягти - / і край, і грай, і ти (ЗД:68); Але хто поверне/ рухи, руки, радощі нам? (ЗД:83). Здебільшого такий тип паронімії використовується митцем у складі рими (пор.: де марення чумацьким возом/ пускаються у Крим по сіль./ А потім враз оступить біль/ Натужну душу - й не дихнути (ВЦ:179); Їй-богу, так, напевно, має бути./ Щоб наступала ніч і день згасав./ І вогнем прощальна туга рути/ Видзвонювала в позолоті трав (П-1:215)), деколи - у межах речення, як, напр., у вірші "Збоку, о збоку - за серце лівіше...": подуму, подиву, димної тиші - / зволений, зболений, здолений рай (П-2:75).
Розширення асоціативно-звукового мікро-поля дуб - дух В.Стус демонструє словом дума: Захмелів землею дуб,/ Захмелів коньячним духом,/ Почорнівши од натуги,/ золотавіє до дум (П-1:213), внаслідок чого розширюється паронімічне зближення дуб - дух - дума лексемою дув (3-тя особа однини минулого часу дієслова дути), пор.: Запорожець - нелинь-дуб/ Край борів отаборився./ Дідьком гнаний, вітер нісся,/ Шарпав крону, в дупла дув (П-1:213).
Рідше у віршах В.Стуса трапляється метатетична паронімія, за якої використовується перестановка приголосних із метою надання тексту виразності, підсилення його дієвості: Ні небожителі, ні жебоніння трав,/ ...ніщо не скаже/ Тобі про повертання (ЗД:86); Скоромно, скромно, безсоромно, чемно/ гріха чарівний дзбанок пригублю (П-2:32).
У системі слововживання письменника помітно виокремлюються тексти, що не створюють власне паронімічного ефекту, проте демонструють прагнення до нього. Так, не можна не помітити звуко-семантичних зв'язків у групах словосполук, що тяжіють до фраз
- Київ+380960830922