РОЗДІЛ 2
СУЧАСНИЙ ЕТАП ФОРМУВАННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРИВАТНИХ ГОСПОДАРСТВ В СИСТЕМІ АГРАРНОГО ВИРОБНИЦТВА
2.1. Суб'єкти власності і господарювання в аграрній сфері економіки
Ринкова трансформація аграрної сфери почалася з реформування державної та колгоспно-кооперативної форм власності і функціонуючих на їх основі радгоспів і колгоспів. При цьому нерідко стверджувалось, що перехід до ринкових відносин може відбутися лише на базі приватної власності на землю і інші засоби виробництва. Підґрунтям цієї тези є положення, згідно якого "ринок функціонує тільки за умови, що економічні агенти укладають між собою добровільні контракти. Для цього потрібна реальна автономія суб'єктів економіки. А вона може бути гарантованою лише приватною власністю" [57, с.7]. "Генетично первинним і "чистим" вважається приватне підприємництво, тобто таке, що ведеться приватною особою" [12, с.9]. Кожне сільськогосподарське підприємство повинно знайти свій шлях і свою форму, але беззастережною умовою лишається приватна власність на землю і майно [102].
Приватна власність на засоби і результати праці, як вже відзначалось, забезпечує найбільш повний економічний суверенітет суб'єктам господарської діяльності. Але їх реальна автономія теоретично і практично може бути забезпечена також при інших формах власності на землю і другі виробничі ресурси. "Високоефективне сільськогосподарське виробництво можна налагодити і при державній власності на землю (як, наприклад, в Ізраїлі та Голландії)" [59, с.64]. Тобто товаровиробниками можуть бути і нерідко є приватно-спільні, колективні і навіть комерціалізовані державні господарства, взаємозв'язок яких забезпечує ринок. І в цьому зв'язку слід погодитися з тезою П.Т.Саблука, який вважає, що ринкова економіка передбачає, насамперед, вільне підприємництво. Головною фігурою тут є власник. Для цього необхідне формування багатоукладної економіки замість існуючої раніше одноукладної, заснованій на монопольній державній власності. Шлях до неї лежить через процеси становлення і підтримки власника [137]. Перехід до ринку передбачає розвиток вільного підприємництва через формування господаря-власника і становлення багатоукладної економіки [123, с. 3].
Отже, головним завданням аграрної реформи в контексті реформування відносин власності з самого початку було формування різних суб'єктів власності і господарювання, забезпечення їм реального економічного суверенітету і правового статусу підприємців-товаровиробників. І тоді не держава, а вони самі вирішують загальні для кожного економічно суверенного виробника питання: що, як, скільки і для кого виробляти. Відповідно забезпечується безпосередня матеріальна зацікавленість у результатах праці, економічна та правова відповідальність за результати господарської діяльності. А власниками можуть бути приватні особи або їх об'єднання з метою спільного ведення господарської діяльності. Землю та інші виробничі ресурси вони можуть орендувати.
В аграрній економіці України тепер функціонують три сектори.
Одноосібний приватний сектор. Він включає різні форми господарств спільною ознакою яких є те, що власником і господарем певної самостійної виробничої ланки виступає окрема особа (або сім'я як одноосібний господар). Засоби виробництва, як правило, знаходяться у приватній власності господаря. Іноді він може їх орендувати або використовувати на засадах прокату, лізингу і т. ін. Але продукт виробництва є його власністю. Приватний господар здійснює виробництво самостійно, разом з членами своєї сім'ї або наймає працівників. Відповідно до цих ознак в аграрному виробництві приватний сектор охоплює три групи організаційно-правових форм господарювання: 1) господарства населення; 2) селянські (фермерські) господарства (в подальшому скорочено - СФГ); 3) приватні (приватно-орендні) підприємства.
Приватно-корпоративний сектор охоплює різноманітні організаційно-правові форми підприємств спільною ознакою яких є "приватна власність + корпоративне господарювання". За даними оперативної інформації Міністерства аграрної політики, на 1 липня 2001р. в Україні функціонували наступні приватно-корпоративні підприємства: відкриті акціонерні товариства - 820 од. (питома вага до загальної кількості сільськогосподарських підприємств без селянських (фермерських) господарств - 4,4%); закриті акціонерні товариства - 427 од. (2,3%); товариства з обмеженою відповідальністю - 6984 од. (37,4%); товариства з додатковою відповідальністю - 144 од. (0,8%). Щодо сільськогосподарських кооперативів, кількість яких складала - 2619 од. (14%), то за своєю природою вони є приватно-колективними підприємствами. Тут кожен член кооперативу є асоційованим приватним власником і господарем.
Державний сектор значно скоротився за роки аграрної реформи. За станом на 1 липня 2001 року в Україні функціонувало 578 державних підприємств, а їх питома вага у загальній кількості підприємств (без селянських (фермерських) господарств) склала 3,1%.
З точки зору типів господарювання (натуральне або товарне виробництво) у кожному із зазначених секторів в свою чергу можна виділити групу натуральних і товарних (підприємницьких) господарств. Такий поділ стосується насамперед приватного сектору, в якому переважають господарства населення. Більшість з них є майже натуральними господарствами.
Стосовно соціалістичної моделі аграрної економіки викладене вище дає підставу стверджувати, що в Україні на початку ринкових реформ аграрний сектор був не одноукладним, як нерідко стверджується [137]. З точки зору форм власності і господарювання він включав три форми власності і відповідні їм форми господарств: державну (радгоспи); колективно-неподільну (колгоспи); приватно-особисту (особисті підсобні господарства населення). Інша справа, що кожний сектор охоплював лише одну організаційну форму господарювання, а колективний і державний істотно не відрізнялися один від одного.
За період 1991-2001 рр. у кожному із зазначених секторів щодо форм власності і го