РОЗДІЛ 2.
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА УРЯДІВ У ГАЛУЗІ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ
2.1. Політика Центральної Ради щодо розбудови середньої школи в Україні
Шлях розвитку української освіти був нелегким. Століття національного гніту, відсутність власної державності привели до фактичної ліквідації саме української освітньої системи. До 1917 р. в Україні не залишилось жодної школи з українською мовою навчання, жодного українського підручника для нижчої школи, не говорячи вже про середні та вищі. "В українців не залишилося ні своїх шкіл, ні своїх судів... а мова українська виганялась звідусіль. Нею забороняли вчитися, забороняли молитися, друкувати книжки та газети... Вживалося всіх заходів, щоб народ забув, хто він", - стверджував Л.Бурчак [33, с. 27]. Рідну мову дітей-українців було заборонено в школах, над дітьми, що говорили українською мовою сміялись та глузували, називаючи цю мову "мужицькою". Не тільки в початкових школах, а й у середніх та вищих навчальних закладах було заборонено вживати українську мову. У Миргородській гімназії Полтавської губернії на стіні висіла табличка: "В стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на малорусском языке" [78, с. 15].
Реальна змога відродити українську школу, побудувати власну освітню систему з'явилась в українців на початку ХХ століття, коли стався величезний вибух українського національного ентузіазму, що у 1917-1920 рр. привів у рух всі верстви суспільства, відродив українську державність, національно-культурне життя. Найбільш свідоме українське громадянство і, насамперед, інтелігенція активно включились в процес творення національної освіти. На руїнах імперської освіти мала постати і затвердитись школа нової української держави. Роботу по формуванню та створенню української національної школи необхідно було починати спочатку. Відродження української середньої школи набувало особливої важливості, оскільки середня освіта в Російській імперії вважалась елітарною, вона також відкривала шлях до отримання вищої освіти. Основними закладами середньої освіти в царській Росії вважались гімназії, реальні школи, комерційні школи, єпархіальні школи, духовні училища та духовні семінарії, технічні школи (після 1894 р. перетворились в сільськогосподарські, фельдшерські та ін.), військові школи та учительські семінарії. Серед цих закладів до загальноосвітньої школи, що не надавала професійної та релігійної освіти, відносились гімназії та реальні школи.
Певні спроби утворити українські школи відбувались у 1906-1916 рр., та за часів російського імперського панування це було досить складним завданням. Важливою подією в розвитку української освіти був Перший всеукраїнський педагогічний з'їзд, що відбувся в Києві у 1916 р., участь в якому брали учителі з багатьох міст України. Головними організаторами з'їзду були Андрій Лешенко і Петро Холодний [1, с. 557]. Та дійсно кропітка і широкомасштабна робота по відродженню національної школи почалась після лютневих подій 1917 р.
Після перемоги Лютневої революції керівництво освітою в Україні продовжувало здійснюватись російським центром в особі першого міністра освіти Тимчасового уряду О.А.Мануйлова. Керівництво на місцях здійснювалось через шкільні округи. В Україні існували Харківська, Одеська і Київська шкільні округи. За указом Тимчасового уряду від 27 березня 1917 р. відбулись зміни в керівництві Київською шкільною округою. М.П.Василенка було призначено попечителем Київської шкільної округи, а з 7 квітня 1917 р. його заступником став В.П.Науменко. Незабаром М.П.Василенко став товаришем міністра освіти Тимчасового уряду, а В.П.Науменко отримав посаду куратора Київської шкільної округи [342, т.2, с. 355, 383].
Перші завдання по формуванню української школи були поставлені на І Всеукраїнському вчительському з'їзді, що проходив 5-7 квітня 1917 р. в залі педагогічного музею у Києві. З'їзд звернувся до Центральної Ради з проханням створити "Всеукраїнську Шкільну Раду для організації шкільної просвіти на Україні". Крім того пропонувалось ліквідувати "многотипність" шкіл, організувати літні педагогічні курси, при університеті відкрити кафедру українознавства для підготовки вчителів середніх шкіл [367, спр. 2, арк. 3]. Таким чином, весною і на початку літа 1917 р. в Україні не існувало національного державного органу, який би керував справами освіти, а велику роботу по відродженню української школи взагалі та її середньої ланки, зокрема, взяли на себе громадські організації та широкий загал українського вчительства.
Можливість утворити український орган управління освітою виникла після проголошення Центральною Радою Першого Універсалу, який декларував автономію України, виголошував Центральну Раду найвищим урядовим органом у державі. 15(28) червня 1917 р. було утворено Генеральний секретаріат - перший за кілька століть український уряд, очолюваний В.Винниченком. До складу уряду входили Х.Барановський, П.Христюк, С.Єфремов, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, М.Стасюк. Генеральним секретарем народної освіти було обрано Івана Стешенка, який був палким прихильником національної освіти. Для управління освітою І.Стешенко визначив три головні завдання: "а) всім народам Української Республіки потрібно забезпечити вільний розвиток їхньої школи і взагалі освіти; б) щоб в освітній справі була певна єдність, яка забезпечувала б можливість спільними силами боротися з тією темрявою, що охопила нашу землю після чужого панування; в) децентралізація управління повинна бути можливо широкою" [367, спр. 10, арк. 58].
Стешенко згрупував навколо Генерального секретаріату народної освіти (ГСО) кращі педагогічні сили України. Так, товаришем Генерального секретаря І.М.Стешенка став П.І.Холодний, директором департаменту вищої і середньої школи - Ф.П.Сушицький, завідуючим відділом середньої школи - О.К.Дорошкевич, нижчої освіти - Т.Г.Лубенець, дошкільної і позашкільної освіти - С.Ф.Русова. Це були освітянські подвижники, які залишили велику творчу спадщину. В січні 1918 р. ГСО мав таку структуру: департамент ни
- Київ+380960830922