РОЗДІЛ 2
РЕЛІГІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Перш ніж приступити до вивчення, класифікації та аналізу компонентів язичницьких традицій в духовній культурі українців в 90-х рр. ХХ ст., дамо загальну характеристику виявам релігійності в Україні та розкриємо роль держави в процесі формування принципів свободи совісті, оскільки саме релігія є універсальним духовним феноменом.
Релігійність будь-якого народу має свої особливості та специфічні форми вияву. Українці традиційно вважаються релігійною нацією. Теза про глибоку релігійність українського народу своїм корінням сягає ХІХ ст. і обгрунтовується досить детально в працях М. Костомарова та І. Нечуя-Левицького. Але сучасний дослідник О. Шуба тезу про глибоку "вроджену релігійність" українського народу вважає не зовсім доцільною. На його думку, "якщо раніше на догоду ідеологічним установкам завищувався рівень секуляризації, то нині, на догоду моді, завищується рівень релігійності"1.
Вплив релігії на національну духовність виявляється, в першу чергу, в системі тієї культури, до якої належить той чи інший етнос. Релігійний фактор в процесі суспільно-політичного розвитку українського народу завжди відігравав помітну роль. Зокрема варто згадати релігійні реформи князя Володимира, Берестейську унію 1596 р., приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686 р., "саморозпуск" УАПЦ 1930 р., "саморозпуск" УГКЦ 1946 р., сучасний розкол православних Церков. Інша справа, що релігія не завжди була інтегруючим фактором для української нації. Релігійне відродження, крім позитивних, може мати й негативні наслідки, наприклад, прояви релігійної нетерпимості, ствердження конфесійної винятковості, претендування (явне чи приховане) на єдино вірну істину, поширення релігійних новоутворень, що несуть загрозу суспільству в цілому та його окремим членам зокрема, втручання релігійних організацій в державні справи і навпаки, політизацію релігійних інституцій, врешті-решт, непорозуміння на матеріальному грунті. Разом з тим, віра служить засобом самовираження, виявленням найкращих ідеалів.
Внаслідок тривалої історії формування релігійність українців містить в собі багато елементів синкретизму, насамперед язичницько-християнського. Наступ масової культури, науково-технічного прогресу, урбанізація формує у пересічного українця (в першу чергу міських жителів) нові форми вияву своєї релігійності. Сучасна людина потребує віри не менше, ніж первісна. Релігія для багатьох громадян України є джерелом культурної та етнічної ідентифікації (мусульманство для кримських татар, католицизм - для поляків, іудаїзм - для євреїв тощо). В людей залишається потреба в релігії, адже віра полегшує людські страждання, знімає стресові навантаження. В житті кожної людини бувають моменти, коли навіть найзатятіші атеїсти починають вірити якщо не в Бога, то принаймні в якусь вищу силу, непідвладну людському розумінню.
Участь релігії в сучасних суспільно-культурних процесах є необхідною складовою відродження чи навіть формування національної самосвідомості; "майже від самого початку існування людства та його перших кроків у створенні культури релігія є важливим культурним чинником"1.
Складною є проблема взаємодії християнської культури та культури язичницької, народної. Але міжконфесійні суперечки не заважають релігійній свідомості утверджуватися в свідомості населення України взагалі. Більше того, це дало поштовх для проникнення та поширення різноманітних релігійних напрямків та віровчень в Україні за 10 років незалежності. Лише в Києві на початок 2001р. діє біля 700 різноманітних релігійних об'єднань2.
На події релігійного життя України в 90-х рр. ХХ ст. мав вплив ряд різноманітних факторів, серед яких: погіршення економічного становища більшості населення; знецінення комуністичної ідеології та, як наслідок, утворення своєрідного духовного вакууму; різке збільшення обсягу нової інформації, що суперечила усталеним поглядам на матеріальний світ і духовне життя3.
Дослідженням та вивченням релігійності в умовах незалежності України займаються так чи інакше спеціалісти різних галузей: історики, богослови, філософи, соціологи, культурологи, психологи. При цьому кожна з вищеназваних дисциплін надає дослідженням релігії та релігійності як теоретичного, так і практичного значення. В наукових дослідженнях превалює думка щодо посилення "релігійної зацікавленості" в нашому суспільстві. Разом з тим "зовнішня, декларована релігійність значно випереджає фактичну"1. А. Панков, спираючись на дані досліджень, проведених Одеським соціологічним інформаційно-дослідницьким центром "Пульс", вказує, що отримані результати "не дають підстав для подібних тверджень. Суперечливим є і саме твердження про те, що сучасне суспільство знаходиться в стадії пошуку релігійної віри та релігійних шляхів організації життя"2. Дослідник наголошує на втраті релігійних шляхів організації життя та стверджує неможливість свідомого пошуку цих шляхів в рамках всього або більшої частини суспільства. Вважаємо таку думку недостатньо об'єктивною, адже дослідник робить ці висновки, виходячи лише з даних локального дослідження. Наприклад, рівень релігійності в західних областях України значно вищий за аналогічний рівень східних регіонів. Така тенденція прослідковувалась і за радянських часів.
А. Панков виділяє наступні типи релігійних людей:
1) віруючі, для яких визначальною життєвою позицією виступає релігійна орієнтація;
2) віруючі, для яких релігійна орієнтація є важливою, але не визначальною, а в комплексі з іншими орієнтаціями;
3) віруючі, для яких релігійна орієнтація підпорядкована нерелігійним;
4) ті, що вагаються між вірою та безвір'ям;
5) ті, що, не маючи ознак релігійної свідомості, виявляють певні ознаки релігійної поведінки (відвідування храму з метою послухати музику, святкування релігійного свята з метою спілкування і т.п.)3.
Релігійність особи можна визначити такими спрямуваннями (вони мають як зовнішній, так і внутрішній вияви):
1)