РОЗДІЛ 2
ХУДОЖНЄ МОДЕЛЮВАННЯ СВІТУ І ПЕРСОНАЖІВ
"Суспільство, як і кожна структурована система, варте дослідницького інтересу, проте ключ до розуміння принципів його функціонування не може бути ні універсальним, ні наперед постульованим, бо система, утворювана "людським матеріалом" (вислів І.Франка - В.Н.), реалізує себе лише через конкретні - завжди різні в часі і просторі вчинки людей. То ж від вивчення їх поведінки і мусить починатися дослідження усієї системи - на рівні конкретного індивіда" [295,5].
Однією із найважливіших констатуючих засад культури і літератури зокрема Є.Рашковський вважає необхідність розуміння внутрішнього життя людського духу, котрий розвивається в часі [226,55].
Побачити особистість у масштабі історії - значить донести часову визначеність індивідуума, його моральних вартостей і, водночас, порівняти їх з світоглядною системою сучасника. Проблеми морального росту особистості, морального вибору в ході численних соціально-етичних випробувань, питання переходу від споглядальної до дієвої рецепції історії та її творення [206,191], є домінуючими в історичному романі. Сам жанр твору дає підстави обрати для аналізу однієї з найактуальніших проблем сучасної літератури - проблеми індивіда - історичний ракурс, що допоможе виявити "діалогічний зв'язок" минулого і сучасного, сприятиме осмисленню "як загального, так і, головне, конкретного національно-історичного" [62,15].
Історія для Р.Іванченко як романістки є тим засобом, завдяки якому вона відкриває підвалини людської сутності. Саме субстанційні джерела особистості - це фактори, які допомагають зберегти гуманне начало людського єства. Серед них фундаментуючими є самосвідомість, самоповага, самореалізація, родова і національна пам'ять. Разом із соціальними почуттями і потребами ці сенсорні субстанції виконують рушійну роль у тетралогії Р.Іванченко.
Національно-патріотичні почуття персонажів (Аскольда, Вадимка-гусляра, Местивоя, княгині Ольги, Степка-книжника, літописця Нестора, Гайки, Данила Галицького, Федора Положишила, Добрави) перебувають у стані гармонії з повагою до представників інших народів, племен, з почуттям класової приналежності й солідарності. Тому романістка прагне відтворити їх постаті і, таким чином, утвердити не лише історичну достовірність, а й справедливість. "Ця тенденція демократизації історії характерна для авангардних творів історичної романістики" [6,82].Властива вона і тетралогії Р.Іванченко про давню Русь. Та й обирає письменниця для "реставрації" епоху складну, суперечливу, малознану, період, соціально-психологічні умови якого недостатньо висвітлені в наукових історичних й історіографічних джерелах.
Отож, мірилом кожного художнього твору є людина, а в історичному вона перебуває у суперечливих зв'язках із дійсністю, котра входить на його сторінки разом з історією [6,85]. Це передовсім проблема кожного письменника, який працює в жанрі історичного роману, - завершеність життєвого циклу реальної особи, факти життя, яке належить минулому. Людина перебуває в тісному зв'язку з хронотопним образом, який є однією із складових життя. Людина минулого повністю підпорядкована часу. Саме він виступає тим превалюючим чинником, що зумовлює поведінку, ідеологію, мораль, релігію та інтелектуальний рівень особи художньо осмислюваного періоду.
Людина в тетралогії Р.Іванченко обернена обличчям у майбутнє незалежно від її екстравертного чи інтровертного типу. Епоха княжої доби, частиною якої є людина, інтерпретована особливо ретельно, що дозволило виявити найвагоміші конструктивні й деструктивні чинники сутності індивіда з позицій часу. Тут беруться до уваги соціальні, класові, психологічні, ідеологічні, релігійні аспекти, а також основотворчі в концепції історії людини - морально-етичні засади особистості. Решта - вторинні. Вони об'єднуються навколо стрижневого принципу - морально-етичного і всіх вищеназваних аспектів, представником і носієм яких є конкретна особа.
Варто відзначити, що історична й археологічна науки, архівні документи, з одного боку, та етнографія й фольклор, з іншого, виконують функції постачальників. Перші дають митцям факти, деталі, символи, атрибути, втрачені суспільною пам'яттю, тобто грунт і засоби для відтворення життя матеріального, другі - духовного. В синтезі це сприяє як відтворенню колориту епохи, так і глибокій художній рецепції її представника в соціальному і морально-етичному розрізах.
В історичній белетристиці духовний ефір часу переважно виконує функцію однієї із граней художньо-осмислюваної епохи, є її невід'ємним складником. Маємо всі підстави вести мову про апогей філософічності в прозі - відображення рівня свідомості як предтечі менталітету народу, як превалюючого компонента історичного поступу.
Процес безперервної боротьби із зовнішніми і внутрішніми ворогами - це основна проблема давньої держави. Часом зброєю був меч, інколи - слово. В цій дилемі - меч чи слово, сила чи розум - немає однозначного рішення. Меч і слово співіснують у єдності як рушії суспільно-історичного прогресу.
Домінантою тетралогії є тісний зв'язок між історичними подіями й ідеями. Така кореляція базується на діях носіїв прогресу, правди, на народних прагненнях, що порушує ще один аспект цього питання - "боротьбу всередині самих ідей" [111,223].
Література завжди перебувала під ідейним, політичним, національним пресингом, що зумовлювало протистояння не лише зовнішнє, а й внутрішнє: всередині самого мистецтва творам заідеологізованим протистояли кращі зразки художньої літератури. Давньоруська література в цьому випадку не виняток. Тому невипадково, що сучасні письменники-історіографи полемізують із літописами, прагнучи таким чином з'ясувати істину, змалювати носіїв єдності. Саме на цьому морально-етичному ґрунті базується протистояння Нестора й Сильвестра в романі "Гнів Перуна". Такими є Вадимко-гусляр [103], Степко-книжник [106], Василько-Гордята [100], Митуса [102]. Усім наповненням своїх образів вони ратують за тотальність значе