РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ КАТЕГОРІЇ "ВИНА" В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
За словами Д. Фрезера, у кожному законі є елемент минулого. Якби ми задалися ціллю простежити цей елемент до його початкового джерела, то це привело б нас до первісної стадії людської еволюції [210, с. 386]164. Оскільки дане дисертаційне дослідження не є історичним, автор не ставить перед собою цілі освітити весь хід історичного розвитку категорії вини. Мета цього історичного екскурсу полягає в тому, щоб спробувати відшукати витоки ідеї врахування суб'єктивного фактора відповідальності (вважаємо, що до моменту становлення вини в якості правової категорії, можна говорити не про вину, як таку, а лише про наявність або відсутність врахування суб'єктивного фактора при покладанні відповідальності) у найдавніших правових системах і простежити процес трансформації цієї ідеї у самостійну правову категорію в римському праві.
Щонайбільший інтерес у контексті теми роботи представляє антична культура, елементом якої є римське право. Утім, антична культура не виникла "із нічого", а явилася спадкоємицею більш старих культур: єгипетської, шумерської, давньоєврейської тощо [217, с. 57]165. У зв'язку з цим, думається, історичне дослідження доцільно почати з тих правових систем, які найбільше вплинули на формування римського права. І якщо збережені нечисленні пам'ятки єгипетського права в силу їхньої фрагментарності не дозволяють досліджувати цікавлячи нас питання, то відомостей про шумерське право, які дійшли до нашого часу, для цього цілком достатньо.
2.1. Ґенеза принципів відповідальності
2.1.1. Однією з найвідоміших пам'яток давньошумерського законодавства, яка дійшла до наших часів у найбільш повному вигляді є закони (законник) Хаммурапі, який правив Месопотамією (Вавілонією) у 1792-1750 р. до н.е. Джерелом цих законів вважаються царські укази "про відновлення справедливості", судебники попередніх царств й окремих міст Месопотамії, судова практика. Отже, закони Хаммурапі, будучи певним підсумком тисячоліть розвитку шумерського законодавства, стали свого роду містком, сполучною ланкою між більш давніми шумерськими цивілізаціями й Античністю [46, с. 363; 217, с. 71]166.
Загальним принципом відповідальності за законами Хаммурапі, як і за іншими найдавнішими законодавствами, була об'єктивна особиста відповідальність за принципом таліону: якщо людина ушкодить око кого-небудь із людей, то слід ушкодити її око, якщо вона зламає кістку людини, то слід зламати її кістку, якщо людина виб'є зуб людини, рівної собі, то слід вибити її зуб [223, с. 22]167. Очевидно, що в цьому випадку суб'єктивний фактор не враховувався, оскільки не мало ніякого значення, чи була заподіяна шкода умисно, чи випадково. Визначальною засадою відповідальності була помста потерпілого; значення права полягало лише в обмеженні розміру помсти, виходячи з існуючих уявлень щодо справедливості: рівне за рівне.
Утім, здається, що ті ж життєві уявлення про справедливість диктували законодавцю необхідність встановлення винятків із загального правила про об'єктивну відповідальність: якщо людина вдарить людину у бійці і поранить її, то ця людина повинна присягтися: "я вдарив неумисно", а також оплатити лікаря. Якщо той помре від його ударів, то він повинен присягтися, і якщо потерпілий - хто-небудь із людей, він повинен відшкодувати 1/2 міни срібла [223, с. 22]168. Можна припустити хід міркування древнього законодавця: оскільки ініціатором бійки часто буває самий потерпілий і, крім того, бійка є тією обставиною, при якій людина не завжди здатна контролювати свої дії, порівнювати силу ударів та ін., то існує високий ступень ймовірності, що шкода, заподіяна у процесі бійки, заподіяна неумисно. У зв'язку з цим законодавцем був допущений очевидний відступ від принципу таліону: якщо у заподіювача був відсутній умисел на заподіяння конкретної шкоди, він мав нести лише майнову відповідальність. Доказом відсутності умислу, доступним найдавнішому процесу, тут, як і в багатьох інших випадках, була клятва. Це свідчить про те, що умисел розумівся як категорія суб'єктивна, яка часто ніяк не виявляється зовні і, отже, важко доводиться.
Умисел, як суб'єктивна категорія, припускав усвідомлення заподіювачем шкоди характеру своєї поведінки. "Якщо цирульник без відома хазяїна раба збриє рабський знак не свого раба, то цьому цирульникові слід відрізати пальці. Якщо людина обдурить цирульника і той збриє рабський знак не свого раба, то цю людину треба вбити й зарити в його воротах; цирульник має присягтися: "я збрив неумисно", і бути вільним від відповідальності" [223, с. 23]169. У наведеному прикладі омана з боку третьої особи виключала момент свідомості в діях цирульника і, отже, виключала його умисел, у зв'язку з чим, відповідальність не наставала.
В обох розглянутих прикладах шкода була заподіяна в результаті дії. Причинно-наслідковий зв'язок між дією й шкодою, що виникла, як правило, є очевидним, навіть для слаборозвинутої свідомості. Тому, за загальним правилом, заподіювач шкоди мав би понести відповідальність. Проте у деяких випадках конкретні обставини заподіяння шкоди дозволяли з високим ступенем імовірності припустити відсутність умислу заподіювача, у зв'язку з чим, елементарні уявлення щодо справедливості вимагали не притягати заподіювача до відповідальності. При цьому, умисел, напевно, розглядався як суб'єктивна категорія, що характеризується моментом свідомості.
Більш складні прояви ідеї врахування суб'єктивного фактора при визначенні відповідальності виявляються в тих випадках, коли шкода була заподіяна внаслідок бездіяльності. Якщо бик, йдучи вулицею, заб'є людину рогами і заподіє їй смерть, то це не підстава для претензії. Якщо бик людини б'ється і сусіди заявлять їй, що він б'ється, а вона не притупить йому рогів і не поплутає свого бика і цей бик заб'є сина людини і заподіє йому смерть, то він повинен відшкодувати 1/2 міни срібла [223, с. 24]170. Інший приклад: "Якщо людина заледащіть зміцнити загату сво