РОЗДІЛ 2. ФАКТОРИ ВПЛИВУ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ НА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА.
На початку ХХ ст. населення України складалося з ряду соціальних груп, які, внаслідок свого соціально-економічного розвитку, перебували на різних рівнях політичної та соціальної активності. Внаслідок чого їх участь в революційних процесах була нерівномірною та неоднозначною.
У той же час, окрім "людського фактору", на хід революційних подій в України, на нашу думку, впливали і ряд інших факторів, які безпосередньо або опосередковано впливали на формування у представників українського народу національної свідомості, сприяли розвитку українського суспільства, поширенню у ньому державницьких прагнень та військово-патріотичних почуттів. До них ми відносимо: соціально-політичний, міжнаціональних відносин, міждержавної боротьби, економічний, освітньо-культурний рівень населення, релігійний.
Колонізаторська політика російського царату та особливості соціально-економічного розвитку України створили ситуацію за якою більшість українців проживала в сільській місцевості. Тому найбільш чисельним прошарком (за різними джерелами від 80% до 92% [28. С. 67; 152 С. 76; 195. С. 14]) українського суспільства напередодні революційних подій 1917 року було селянство. Відмічаючи цю особливість, М.Грушевський у своїй праці "На порозі нової України" зазначав: "Протягом цілого століття українство і селянство стало нібито синонімами" [96. С. 36].
Проведені в Росії селянська (1861 р.) та столипінська (1906-1911 рр.) реформи певною мірою покращили становище селян. Однак нова криза сільськогосподарської галузі сконцентрувала увагу селянських мас на вирішенні аграрного питання [211. С. 11-12]. Це спричинило виникнення в Україні ситуації, коли вирішення земельного питання набуло своєрідного національного забарвлення. Тяжкі умови життя українського селянства та майнове розшарування села сприяли зростанню революційних настроїв селян. Прагнення ж царату навести порядок репресивними заходами, поряд з агітацією революційних партій, лише сприяли збільшенню революційного настрою селян і залученню їх до боротьби проти царського режиму [164. С. 410 - 411].
Однак незважаючи на чисельну перевагу селян в українському суспільстві, розраховувати на них у складний час державного відродження, було б передчасним. Так, М.Шаповал, у своїй праці "Соціологія українського відродження" досить песимістично окреслює революційний потенціал сільського населення: "Ця сира маса, що проводить майже вегетативний спосіб життя, не усвідомлюючи своєї колективної сили, не маючи колективного ідеалу. Селянська думка не має ніякого соціологічного світогляду ні в якій формі: ні в релігійній, ні в суспільно-політичній, ні в національно-культурній. В такому становищі були 3/4 населення України." [169. С. 39-40].
Не маючи власного організаційного та координуючого центру революційної боротьби, українське селянство на зламі ХІХ-ХХ віків лише стихійно піднімається на захист своїх інтересів. Головною ж рушійною силою, в цей час стає не пробудження національного патріотизму чи державотворчих поглядів у народних масах України, а їх прагнення вирішити власні економічні питання. З погіршенням умов життя відбувається активізація руху селянства, внаслідок чого протягом Першої світової війною зафіксовано 121 селянський виступ [28. С. 117].
Про те, що більшість з селянських виступів були тісно пов'язані з вирішенням земельного питання, свідчать один з найбільших виступів селян Нижньої Сироватки Сумського повіту Харківської губ. у квітні 1915 р. [28. С. 117] та масові виступи безземельного та малоземельного селянства, що відбувались переважно на Правобережній Україні, де земельне питання в той час стояло досить гостро. Показовим прикладом революційного та державотворчого потенціалу селянства в ході революційних подій 1917 року є його поведінка в час відродження української державності періоду Центральної Ради. У відповідь на проголошення лідерами українського руху думки, що земля повинна бути в руках тих, хто на ній працює [99. С. 240], селяни заявили про свою підтримку. Однак твердження, що всі вони відразу сприйняли українську ідею та пішли за новим українським політичним проводом, на нашу думку, було б передчасним, оскільки розмірений ритм селянського життя певною мірою привчав їх до своєрідного консерватизму та виваженості у прийнятті важливих рішень.
Перебуваючи на посаді "губерніяльного комісара Чернігівщини", Д.Дорошенко досить часто зустрічався з представниками даного прошарку українського суспільства. Спостерігаючи за селянами, їх делегаціями, що до нього приходили, він зробив висновок, що у них настрій спокійно-очікувальний, "вони сподівались, що найбільш важлива для них земельна справа буде вирішена на їх користь законним шляхом" [39. С. 172].
Тривала відсутність власної державності негативно позначилась на розвитку державотворчих поглядів та почуття патріотизму в українського селянина. Спричинила виникнення у селянства специфічного прояву патріотизму, що мав вузький характер і був фактично любов'ю до тієї місцевості, з якої походив селянин [75. C. 137]. У результаті цього найчисельніший в Україні прошарок суспільства - українське селянство виявилось і найбільш неорганізованим та непідготовленим до свідомої боротьби за власну державність.
Розвиток промисловості в України спричинив до появи на її теренах людей, які, працюючи на місцевих підприємствах, утворювали ще один прошарок українського суспільства - міський пролетаріат. Початок ХХ століття в Україні характеризується насамперед цілеспрямованою діяльністю царського уряду по заохоченню вихідців з російських губерній переїжджати на сотні нових заводів, копалень та шахт, що відкривались в Україні. Свідченням чого є, на нашу думку, приклад збільшення чисельності робітників кам'яновугільної та металургійної галузей промисловості України. Так з 1900 р., по 1913 р., їх чисельність збільшилась у два рази і становила 168,5; 89,6 тисяч чоловік [27. С. 283].