РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОЦЕСІВ ФОРМУВАННЯ ДЖЕРЕЛ ІННОВАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ
2.1. Аналіз способів акумуляції ресурсів для реалізації інноваційних проектів
Безперечним фактом є те, що в умовах формування ризикових відносин особливе
місце посідає інноваційна діяльність. Її розвиток та інтенсифікація мають
опиратися на нові рішення в галузі технологій, техніки, організаційних форм та
економічних методів господарювання. Існуюча криза в усіх галузях промисловості
потребує вливань капіталу для оновлення основних засобів, реалізації
науково-технічних знань і нових розробок.
Однією з ключових є проблема диверсифікації підходів до фінансового
забезпечення інноваційних проектів. За дослідженнями професора
Л. Барютина раціональна система фінансування інноваційної діяльності спрямована
на збільшення обсягу і підвищення ефективності використання фінансових
ресурсів. Найважливішим узагальнюючим показником, який характеризує дієвість
фінансової політики та інноваційної діяльності, є зростання фінансової віддачі,
зокрема, коли йдеться про комерціалізацію розробок [90].
Огляд літератури за цією тематикою показав, що основними принципами організації
фінансування інноваційних проектів повинні виступати [23; 26; 90; 130]:
Чітка цільова орієнтація системи на швидку та ефективну реалізацію сучасних
науково-технічних досягнень.
Логічність, обґрунтованість і юридична захищеність використовуваних прийомів та
механізмів.
Диверсифікованість джерел фінансування.
Широта і комплексність системи, тобто можливість охоплення максимально широкого
кола технічних і технологічних новинок та напрямів їх практичного
використання.
Адаптованість і гнучкість системи фінансування до зовнішнього середовища з
метою підтримання максимальної ефективності системи.
Інвестиції в інноваційні проекти мають сприяти дотриманню часових та фінансових
обмежень, які розраховані і встановлені аналітиками на етапі попередньої оцінки
ефективності реалізації проекту.
Зниження витрат фінансових ресурсів і ризику інноваційного проекту має
забезпечуватися за рахунок відповідної структури, джерел фінансування і певних
організаційних заходів, зокрема податкових пільг, гарантій тощо.
Система фінансування інновацій складається з таких елементів [90]:
сукупності джерел отримання грошових коштів;
механізму акумуляції грошових надходжень та їх вкладень в інвестиційні проекти
і цільові програми;
механізму контролю за інвестиціями, включаючи систему зворотності власного і
залученого капіталів, та оцінку ефективності його використання.
До проголошення Україною незалежності система фінансування інноваційної
діяльності переважно опиралася на бюджетні та позабюджетні асигнування. У
сучасних умовах першочергове значення має механізм самофінансування розробки і
впровадження інновацій. Він передбачає збільшення власних коштів у структурі
ресурсів підприємства для фінансування інноваційних та інших проектів з метою
зміцнення фінансового становища підприємства й отримання можливостей за рахунок
цього підтримувати кредитоспроможність. Сутність самофінансування полягає в
тому, що фонди, сформовані за рахунок чистого прибутку та амортизаційних
відрахувань, залишаються в розпорядженні підприємства і здатні забезпечити
розширене його відтворення. При розширеному відтворенні інвестиції, першою
насамперед, скеровуються на технічне переозброєння та реконструкцію
підприємства. У державах із ринковою економікою самофінансування вважається
високим, якщо питома вага власних джерел досягає 60% і більше від загального
обсягу джерел фінансування інвестиційних витрат [104; 179, c. 315].
Дефіцит фінансових ресурсів вітчизняних підприємств зумовлює потребу залучення
закордонних інвестицій. Найпоширенішим способом залучення іноземних інвестицій
в Україні є створення спільних підприємств. На 01.01.1996 р. в Україні
налічувалося 3328 спільних підприємств, що сприяло залученню 571,5 млн дол.
іноземних інвестицій [171]. А 1998 року іноземними партнерами було інвестовано
6815 українських підприємств, із них – 4763 СП. Найбільшу кількість у СП
інвестовано: США – 674 із 962 підприємств; Німеччиною – 611 із 861; Росією –
503 із 684; Польщею – 491 із 613; Великою Британією – 216 із 363; Угорщиною –
210 із 251.
Одним із перспективних способів залучення інвестицій для реалізації інновацій є
укладення лізингових угод. У світовій практиці на базі лізингу функціонують
цілі галузі і ринки, наприклад, цивільна авіація, пароплавство та інші
транспортні засоби, багато видів спеціального обладнання.
Однією з причин поширення лізингу є те, що лізингові платежі, які юридично
належать лізинговій фірмі, включаються до складу собівартості продукції, робіт,
послуг, що значно зменшує податкові платежі підприємств [46, с. 47]. В Україні
лізинг становить 17% від усього обсягу боргових зобов’язань, що більше ніж у
середньому в Західній Європі на 5%. Масштаби лізингових угод у країнах із
ринковою економікою постійно зростають. Так, ринок лізингу в Європі з 1984 року
до 1996-го зріс у 4,96 раза, у тому числі по нерухомості з 1986 р. до 1996-го –
у 3,36 раза. Це пояснюється, передусім, закладеними в лізингу можливостями
прискореного фінансування підприємств. Лізинг дає змогу в умовах порівняно
меншого фінансового напруження істотно оновити основні фонди підприємств,
вивести їх виробничо-технічну базу на конкурентоспроможний рівень. Держава, у
більшості розвинутих країн, стимулює розвиток лізингу тільки економічними
методами. Вона створює умови, які стимулюють розвиток інвестиційної діяльності,
забезпечують мінімальні ризики у цій сфері діяльності шляхом удосконалення
законодавства, зокрема податкового [29].
За даними Всеукраїнської асоціа
- Київ+380960830922