Розділ 2
Налагодження роботи “Літературно-наукового вісника” в Києві 1907-1919 рр.
2.1. Перенесення видання ЛНВ до Києва
Проблема місця і ролі періодичних видань в громадсько-політичному та науковому
житті народу – багатогранна. Для українців, віками позбавлених власної
державності, значення періодики в духовному розвитку важко перебільшити. На
кожному з етапів суспільно-історичного процесу літературно-громадська преса не
тільки пропагувала художню творчість, а й виконувала функцію популяризатора
громадсько-політичної думки, нових філософсько-естетичних ідей, мистецьких
напрямів. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. розпочався процес становлення
українських видавництв та преси. Поштовх до розвитку періодичних видань на
Наддніпрянській Україні дала російська революція 1905-1907 рр., яка сприяла
піднесенню національних устремлінь та покликала народні маси до участі в
політичному житті держави. Умови для розвитку української періодики виникають
на підставі Закону про тимчасові правила про друк в Російській імперії від 24
листопада 1905 року та Указу від 26 квітня 1906 року, за якими український
народ, нарівні з усіма іншими недержавними націями в Росії, здобуває право на
свою пресу. За періодизацією В.І.Ігнатієнка починається третій період в
розвитку української періодики – з 1905 до 1914 – головною рисою якого було
виникнення та розвиток преси на території Наддніпрянської України [42
Ігнатієнко В. Українська преса (1816-1923 рр.) Історико-бібліографічний етюд. –
К.: Держвидав України. – 1926. – С. 8.].
Одночасно з 1905-1907 рр. для національного відродження характерними стали
процеси завершення націотворення, які включали поновлення соціально-класової
структури суспільства, інтеграцію елементів його економічної інфраструктури, а
також розвиток національної ідеології, що засвідчувало існування живих
паростків інтелектуальної своєрідності та окремішності нації. Відродження
фіксує себе також у національно-визвольному русі: політичному, культурному,
релігійному. Лише гармонійним поєднанням усіх цих напрямків боротьби за
самозбереження новітня нація могла осягнути право на проголошення своєї
приналежності до міжнаціональної світової громади. Саме тоді завершився
історичний перехід від українофільського просвітницького до
політико-національного суспільного дійства.
Вже на початковому етапі зародження українських видань на Наддніпрянській
Україні серед свідомої інтелігенції поширюється розуміння необхідності розвитку
національної преси як важливого фактора національного відродження. Характерними
для нашої інтелігенції стали мрії щодо великих перспектив, які відкривались із
зняттям заборони друкованого українського слова в Росії. Домінуючою була думка
про те, «що національне відродження піде надзвичайно жвавим темпом – українська
книжка, українська література і преса розцвітуть буйно та пишно, і вкриють
десятками періодичних видань українську землю». Але виявилось, що пригнічений
український народ, позбавлений національної свідомості, національної чи
будь-якої освіти взагалі, не міг враз, із самого доброго лише бажання стати
свідомим та освіченим, щоб взятися до української газети чи журналу [43
Доманицький В. Українська преса в 1906 році // Україна. - 1907. – Т. 1. – С.
49.].
Тим більше, що чітко визначеної концепції національного відродження на той час
ще не було. В українському русі були наявні кілька політичних течій, які,
гуртуючись навколо того чи іншого видавництва або періодичного органу,
намагались проводити свої погляди на шляхи розвитку українського національного
відродження. Важливо також відзначити, що українську пресу та видавництва можна
кваліфікувати і за орієнтацією на певні верстви населення. Саме у такому вирі
політичної, міжпартійної боротьби створювалась концепція українського
національного відродження. Видані українськими видавництвами книжки та брошури,
особливо українська періодична преса, дають змогу простежити процес становлення
загальновизнаної всіма політичними силами концепції українського руху, та його
окремі етапи.
Першим кроком у створенні українських видавництв слід визнати заснування
приватних видавництв Б.Грінченка – в Чернігові, Г.Хоткевича – у Харкові,
видавництва «Вік» – у Києві. Другим етапом було виникнення «Благодійного
товариства для видання загальнокорисних і дешевих книжок» у С.-Петербурзі –
першої легальної української організації в Російській імперії. Варто погодитись
з твердженням О.В.Лисенка про те, що співпраця діячів різних регіонів
Наддніпрянщини відбувалася в дуже обмеженому колі особисто знайомих між собою
людей. Ці люди, переважна більшість яких займала високе службове становище, не
мали за собою ні багатомільйонних армій прихильників, ні міцних позицій у
фінансово-промисловій інфраструктурі російського капіталізму. Головним джерелом
їх прибутків була державна, переважно бюрократична служба та земельна
власність. Саме з цих джерел фінансувалося українське видавництво на перших
етапах свого існування [44 Лисенко О. Українська видавнича справа / В кн.:
Українське питання в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.):
Колективна наукова монографія: В 3 ч. / В.Г.Сарбей (ред.) – К., 1999. – Ч. 2. -
С. 76-78.].
Це підтверджують оцінки редакторів двох найвідоміших українських органів:
щоденної газети «Рада» та часопису «Літературно-науковий вісник». До
Є.Х.Чикаленка як до видавця, ставилися в колах української інтелігенції дещо
стримано, як до багатого землевласника. Але на підставі аналізу раніше
невідомого його листування з О.Олесем можна зробити висновок про його безмірну
відданість г
- Київ+380960830922