РОЗДІЛ 2
ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПЕРЕДУМОВ НАЦІОНАЛЬНИХ РЕВОЛЮЦІЙ УКРАЇНЦІВ ТА ІНШИХ НАРОДІВ
ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ
2.1. Спільне та відмінне у політичному та правовому статусі залежних народів
європейських імперій
Інтелігенція поневолених народів, у тому числі й українська, розмірковуючи над
долею свого народу, причинами втрати державності, шукала пояснення у
порівняннях з історією подібних народів. Такі співставлення давали підставу
твердити про схожість історичних процесів в Україні та інших країнах
Центрально-Східної Європи: всі вони втратили можливість мати незалежну державу,
а уряди відповідних імперій обмежували їх національні права. Справді, на перший
погляд напередодні боротьби за відродження державності українці знаходились в
таких же умовах, що і поляки, чехи, литовці, латиші, естонці – їх землі були
розділені між великими європейськими державами. Проте порівняння результатів
визвольної боротьби свідчить, що українці, на відміну від інших названих
народів, не утворили окрему державну одиницю Європи. Пояснення цього факту
неможливе без більш глибокого порівняння умов формування націй, визвольного
руху та його ідеології.
В.Лісовий проаналізував різні визначення нації та наукові дослідження стосовно
проблем їх виникнення, називає найважливіші, на його погляд, чинники
націостановленя: “(1) етнокультурні; (2) релігійні та ідеологічні; (3)
адміністративні та державні; (4) економічні та технічні; (5) роль професійної
культури, культурної еліти та освіти” [1. – С.50]. Відповідно такому підсумку,
необхідно ретельно досліджувати і порівнювати рівень розвитку українців з
іншими народами Центральної та Східної Європи у всіх сферах людської
діяльності.
Напередодні Першої світової війни у Європі існувало три великих імперії. За
визначенням жодна з них не була мононаціональною державою. Проте відрізнявся їх
політичний устрій, принципи збереження територіальної цілісності, реалізації
своєї влади над приєднаними народами.
Однією з важливих ознак оформлення нації є визначення території, яка становить
її життєвий простір. Територіальне визначення і формування нації відбуваються
паралельно, ці процесі досить тривалі та взаємопов’язані. У період формування
нації та несталості територіального окреслення внаслідок взаємних
територіальних претензій напружені стосунки між різними народами вирішувались
за допомогою зброї, результатом чого були множинні зміни кордонів. Країни, що
підсилювались, розширювали свої території та поглинали землі народів, слабкіших
за них, або знесилених війнами. Під чужу владу іноді потрапляли території
народів, які самі у недавньому минулому вели агресивну експансійну політику.
Землі чехів, поляків, фінів, українців, литовців, латишів та естонців опинилися
між трьома потужними державними центрами – Росією, Австрією та Прусією.
Одночасно із зміцненням цих держав росли прагнення їх урядів розширити свої
земельні володіння. Розширення земельних володінь, збільшення чисельності
підданих держави, підсилення економіки за рахунок приєднаних територій були
одним із найважливіших елементів зміцнення кожної з імперій, джерелом сили
протистояння іншим імперіям. Таким чином, народи Центрально-Східної Європи
опинилися у центрі уваги трьох великих держав, а їх землі були розділені
європейськими імперіями. Процес захоплення територій ішов за жорсткими
правилами, часто ціною великої крові, без врахування принципу збереження
цілісності захопленого народу. Тому часто виходило так, що один народ,
втративши державність, міг бути розділеним між різними державами. Українці
знаходились під владою двох імперій – Росії та Австро-Угорщини. Чехи, естонці,
латиші, фіни зберегли територіальну цілісність. Литовські землі були розділені
між двома державами – Німеччиною (Прусією) та Росією. Над польськими землями
панували три імперії – Росія, Австро-Угорщина, Німеччина (Прусія). Проте слід
звернути увагу на ту обставину, що приєднання їх територій здійснювалося в
різні часи, на різних етапах історичного розвитку. Також відмінними були умови,
на яких відбувалось приєднання, та те, як вони виконувались.
Лондонський професор Е.Д.Сміт, дослідник проблем формування націй,
національного відродження, етносів та національної ідентичності, звернув увагу
на те, що нації та етноси не тільки з’являються, виживають та оновлюються.
Іноді трапляється протилежне – вони зникають, розпадаються. Англійський
дослідник розрізняє два види етнічного згасання – геноцид та етноцид. Він
звертає увагу на те, що геноцид – це рідкісне явище, воно представляє собою
задумане та сплановане фізичне винищення групи. Етноцид – це теж свідомі,
сплановані дії, але спрямовані на винищення культури [2. – С.37-41]. В
контексті дослідження національно-визвольних процесів, формування та діяльності
національної еліти важливим аспектом є політика уряду імперії по відношенню до
поневоленого народу, його культури. З таких позицій політику уряду Російської
імперії стосовно культури українців, прибалтійських народів та політику
Німеччини стосовно поляків і литовців можна кваліфікувати як етноцид. Але серед
усіх названих народів найбільш жорстокого та послідовного етноциду зазнавали
українці від царського уряду, що ставить питання, чому та як це вплинуло на
формування нації, національної свідомості, на визвольний рух.
Українці були найчисельнішим поневоленим народом у межах Російської імперії.
Так, за даними перепису населення Російської імперії 1897 р., українців
нараховувалось 23,4 млн, поляків 7,9 млн, а естонців лише 1 млн. Вражає той
факт, що українці серед поневолених народів були найчисельнішими. В
авс
- Київ+380960830922