РОЗДІЛ 2
НАРОДОВЦІ 1870-80-х РОКІВ: СОЦІАЛЬНІ ПАРАМЕТРИ Й СВІТОГЛЯДНО - ІДЕОЛОГІЧНІ
ПРИНЦИПИ
2.1. Соціальна характеристика народовської течії
Центральною організацією народовців протягом 1870-80-х років, за їх власним
визначеням, було Товариство “Просвіта”, на засіданнях виділу (управляючого
органу) якого розглядались не лише просвітно-наукові, але й політичні питання.
Тому в основу формування контрольної групи для проведення просопографічного
дослідження взято біографічні дані 66 діячів, які більше одного разу вибирались
у склад його виділу [24, 180, 184186, 189, 194], були редакторами друкованих
періодичних видань товариства (“Зоря”, “Письмо з Просвіти”), а також входили у
центральні виділи інших народовських організацій, таких як “Товариство імені
Шевченка” [182], “Руська Бесіда” [178, 204] і політичне товариство “Народна
Рада” (створене у 1885 році) [582]. Для збору фактографічного матеріалу
використано кілька груп джерел: 1) рукописні матеріали до біографічного
словника галицьких діячів 19 - початку 20 ст., зібрані відомим бібліографом
І.Левицьким [55 – 60]; 2) особові фонди Центрального державного історичного
архіву України у м.Львові, а також рукописних відділів Львівської наукової
бібліотеки імені В.Стефаника, Інституту літератури НАН України; 3) різні
енциклопедичні й довідникові видання, як загального [263], так і спеціального
характеру [220, 258, 352, 353, 321, 325, 322]; 4) регіональні збірники
“Стрийщина” [338], “Альманах Станіславівської землі” [216], “Шляхами Золотого
Поділля” [372], “Бучач і Бучаччина” [233], “Теребовельська земля” [344],
“Городенщина” [247] та інші з серії “Українського архіву” НТШ; 5) періодична
преса (короткі біографічні нариси і некрологи у “Ділі” й “Зорі”); 6) монографії
і статті дослідників-біографів [254, 308, 223, 229, 360]. На основі цих джерел
повністю зібрано біографічний матеріал про Володимира і Олександра Барвінських,
Івана Белея, Івана Борисикевича, Олександра Борковського, Мелітона Бучинського,
Анатоля Вахнянина, Григорія Врецьону, Володимира Ганкевича, Дам’яна
Гладиловича, Антона Горбачевського, Омеляна Дейницького, Євгена Желехівського,
Леоніда і Романа Заклинських, Федора Заревича, Василя Ільницького, Кирила
Кахникевича, Степана Качали, Омеляна Калитовського, Ксенофонта Климковича,
Олександра Колессу, Андрія Коса, Володимира Коцовського, Володимира і Костя
Левицьких, Костя Лучаківського, Івана Мандичевського, Юліана Медвецького,
Володимира Навроцького, Василя Нагірного, Олександра, Омеляна і Петра
Огоновських, Євгена Олесницького, Костя Панківського, Омеляна Партицького,
Юліана Пелеша, Михайла Подолинського, Юліана Романчука, Омеляна Савицького,
Дам’яна Савчака, Андрія і Миколи Січинських, Олександра Стефановича, Корнила і
Петра Сушкевичів, Данила Танячкевича, Корнила Устияновича, Володислава
Федоровича, Осипа-Юрія Федьковича, Івана Франка, Григорія Цеглинського, Юліана
Целевича, Андрія Чайковського, Володимира Шухевича, Софрона Недільського. Лише
частково відтворено біографії Івана Бічая, Сидора Громницького, Михайла Димета,
Маркела Желахівського, Йосипа Заячківського, Касіяна Куницького, Юліана
Лаврівського і доктора Лебедовича.
Соціальний статус (заняття). Інформація про професійний статус 66 членів
контрольної групи засвідчує кількісне переважання педагогів – 33 (50%).
Наступні групи складають: правники – 19 (близько 28%), духовенство – 7 (11%),
урядовці – 5 (8%), а також по одному письменнику, маляру, купцю, лікарю і
землевласнику. Така структура станово-професійного представництва відповідає
усталеним в історіографії і мемуарній літературі уявленням про кінець 1870-х -
1880-і роки як “професорський” етап національного руху, що прийшов на зміну
“попівському” і був попередником “адвокатського” (з 1890-х років) [318, 195].
Отже, маємо підстави говорити про перехід провідної ролі від греко-католицького
духовенства до світської інтелігенції вже у 1870-80-х роках (на стадії
“патріотичної агітації” за М.Грохом, або ж “організаційній стадії”
національного руху за П.Магочі).
Водночас слід відзначити, що наявність у центральних органах народовських
товариств майже винятково представників міської інтелігенції значно обмежувало
результативність цих структур. Це змушувало народовців шукати прихильників і
провідників своїх ідей в позаурбаністичному середовищі. На той час чи не єдиною
найбільш незалежною (враховуючи, що народні учителі майже повністю залежали від
шкільних властей) і найпопулярнішою в краї силою, через яку можна було
ефективно проводити місцеву політику, було духовенство. Тому наведені вище
відомості про соціальний статус народовського проводу неадекватно відбивають
значення духовної інтелігенції, яка насправді відігравала значно більшу роль
(однією з причин цього були також певні статутні обмеження щодо членства у
виділах, зокрема вимога постійного проживання у Львові). У цьому контексті
показовими є дані про станово-професійну структуру загалу членів товариства
“Просвіта” у 1870-80-і роки, а також їх порівняльний аналіз із відповідними
даними щодо його проводу. Так, у 1874 р. серед 328 членів товариства 92 (28%)
були священниками, 30 (10%) – вчителями, 6 (2%) жінок і 197 “інших” [1
Статистику підраховано за матеріалами праці “Рух членів товариства “Просвіта”
по всіх повітах всхідної Галичини. (1868 – 1894)”, рукопис якої зберігається:
ЦДІА України у Львові.- Ф. 348.- Оп. 1.- Спр. 848.- Арк.- 1 – 29. У ній у формі
окремих на кожен рік таблиць, складених К.Паньківським, представлено дані про
кількість селян, товариств, священиків, учителів, жінок та “інших” (студентів,
урядовців і т.д.), які вступили в
- Київ+380960830922