РоздІл 2
ГРАМАТИЧНЕ ВИРАЖЕННЯ Й СТРУКТУРА ЕПІТЕТА
Розгляд особливостей валентності епітета дозволяє виділити ряд моделей, у яких
атрибутивний компонент має різне граматичне вираження:
Adj. + S. (Аdj. – ад’єктив, S. – субстантив).
Part. + S. (Part. – дієприкметник).
Adv. + Pr. (Adv. – прислівник, Pr. – дієслово).
S.-S. (S. – субстантив).
2.1. Ад’єктивні епітети (Аdj. + S.)
До композиційних особливостей епітета відносимо його позицію щодо
характеризованого субстантива.
Найбільш частотною є модель, де поетичне означення виражене простою формою
прикметника у препозиції: Аdj. + S. Наприклад: тонкі алегорії (Зер.), тоскний
вий (Мал.), синій етер (Фил.), перловий жайворон (Тич.), потужний крок
(Фальк.). Подібна дистрибуція (препозиція епітета) є найбільш природною для
поетичного континуума, де структура бінарми базується “за принципом “чуттєвої
конкретизації”. При цьому спостерігаються специфічні закономірності побудови
словосполучення. В абсолютній їх більшості на першому місці стоїть слово, що
виражає ознаку, яка чуттєво конкретизує образний об’єкт, названий другим
словом” [31, 52].
Структура поетичного тексту, вимоги ритму створюють умови для інверсії
означення й означуваного слова. Тому цілком вмотивованими для “поетичної
дійсності” є такі конструкції, де епітет розміщено в постпозиції щодо
субстантива (S. + Adj.): “Пригадаються знову мені / дзвін гітари у місячні
ночі, / поцілунки й жоржини сумні” (Сос.), “О воїн осені, о жовтень вихровий”
(Свідз.), “І хай собі горить життя моє безкрає” (Фальк.). За словами
Г.Винокура, постпозиція або препозиція означуваного “буквально має однаковий
смисл”, але вона “здатна стати різницею поетичних смислів, тому що перестановка
слів, не змінюючи власне граматичного відношення, яке між ними існує, може
стати носієм свого особливого, образного значення” [40, 57].
У випадку дистантної препозиції епітета означення, зберігаючи своє лексичне
значення, стає більш помітним і відчутним [40, 47]: “Гарячим вітром тьмяна дише
ніч” (Рильськ.), “Та, здавалось, то – цвіт черешні, / То – заобрійні квітнуть
пісні” (Мал.).
Рельєфнішому, різнобічному окресленню денотата сприяє нагромадження епітетів
(як правило, у постпозиції). “Постпозиційне відокремлення епітетів створює
такий ритмічний малюнок фрази, який посилює їх синтактико-інтонаційну
експресію” [19, 131]. Це ті випадки, коли останнім іде“ряд авторських синонімів
закінчується оціннийм прикметником, “вносячи емоційно-оцінні елементи в кожен
член ряду, посилюючи загальний оцінний зміст однорідних означень” [55, 52].
Така ампліфікація епітетного матеріалу збільшує виражальні можливості
останнього. Як зазначає Л.Кравець, “нагромадження прикметників при одному
іменнику характерне для барокової літератури” [91, 13]: “Ніч темна, олив’яна,
зимна, люта, чорна, / лиш вітер обертає хмар важенні жорна” (Ант.), “І не
присняться мені / оті пахучі ночі, / криваві і святі, / орлині, як орли”
(Хв.),.
Ад’єктивам властиве поєднання у своїй структурі семантичного й прагматичного
аспектів мови, що відображається вяк їх значенні. “Для прикметників як класу
слів характерна наявність суб’єктивно-оцінного значення й відповідні конотації”
[42, 8.]. Це дозволяє широко використовувати їх в епітетній ролі. Різноманітні
характеристики суб’єкта (зовнішні риси, розмір, об’єм, колір, температура,
смак, запах, дотикові ознаки, внутрішні якості тощо) становлять план змісту
категорії прикметника [14, 93]. Використання одного ад’єктива на означення
різних понять дозволяє віднайти реальні та уявні спільні риси між ними та
створити денотативне поле ознаки даного прикметника:
Ъ денотат 1 Ъ S 1
Епітет Щ денотат 2 A ЩS 2
Шденотат 3 ШS 3
Одним з найчастотніших епітетів поезії 20-30-х років є золотий. Він поєднується
зі 134 денотатами. Коло предметів і понять, окреслених ним, широке. Це власні
назви (Київ, Україна), назви осіб (юнак, діви, герой), птахів (чайки, пташка),
тварин (кінь), риб (короп), рослин (ясени, ячмінь, пшениця, пальми, дерева,
берези, жита), водного транспорту (човни, кораблі), водних реалій (водоспади,
потік, вуди, океан, бризки), частин тіла (пальці, коліна, чоло, голівка),
волосся (волосинка, волосся, коси), небесних реалій (зорі, місяць, сонце),
часових понять понять (день, епоха, вечір), , абстрактних понять (бажання,
думи, екстаз, надія, наївність) тощо.
З іншого боку, кожен субстантив, поєднуючись з конкретним прикметником,
визначається однобічно, бо подає якусь одну ознаку, найсуттєвішу для певного
контексту. Але, опиняючись у поетичному контексті, де зростає частотність
використання того чи іншого денотата, він обростає низкою епітетів, що свідчить
про бажання поета описати явище якомога повніше, часто індивідуалізуючи ознаки,
а також доводить приналежність описуваного поняття до поетичних констант
певного літературного періоду. Такими є образи вітру (для його опису
використовувались 159 епітетів), очей (157), ночі (126), пісні (119), рук
(112), землі (90), зірок (87), неба (83), голосу (66) тощо. Отже, семантичне
коло епітетів, що окреслюють певну реалію, розширюється, завдяки чому
збільшується можливість їх сполучення з великою кількістю денотатів:
Ъ A 1
S 1 ЩA 2
д ШA 3
ЪA 4
A а S 2 ЩA 5
ШA 6
ж ЪA n+1
S n ЩA n+2
ШA n+3
Серед означень, що характеризують описувані поняття, значну кількість складають
якісні прикметники. Це пояснюється їх семантичною розгалуженістю, можливістю
виступати у двох градаційних категоріях – якості й кількості ознаки. Наприклад,
образ вітру описаний кількома групами епітетів різного семантичного плану.
Серед них є ті, що показують:
характер дії вітру (рвачкий, рвучкий, б
- Київ+380960830922