глава ІІ. Население
Западной Волыни и Восточной Галиции в конце ХІХ- начале ХХ в., стр. 30.]). До
початку 1860-х рр. тут з’явилося вже 139 поселень, в яких проживало 20000
німецьких колоністів. О. Забєлін вказує, що у 1884 р. чисельність німців на
Волині становила 120395 чоловік /25/ [/25/ 289) раздел. Народонаселение, стр.
172. ]). Наприкінці ХІХ ст. 161998 осіб із загального числа німців-лютеран, або
98,72%, проживали у сільській місцевості, і 1992 чоловік (1,18%) – у містах
/54/ [/54/ 290) стр.11, 84, 271.]). Напередодні Першої світової війни кількість
німців на Волині сягала майже 210 тис. осіб /154/ [/154/ 291) стор.12.]). У
галицькій частині Волині німецькі колоністи масово почали поселятися після
1781 р., коли вийшов цісарський маніфест, що заохочував колонізацію німців на
західноукраїнські землі у складі Австрійської монархії.
Першими чеськими колоністами на Волині були 17 сімей із Богемії, які заснували
у 1863 році колонію Людгардівку при с. Догорнівці Дубнівського повіту /25/
[/25/ 292) раздел. Народонаселение, стр. 169.]). Протягом 60-х рр. ХІХ ст. на
терени Волині переселялися також нащадки громади “чеських братів” із Польської
Сілезії. 10 червня 1870 р. був виданий царський указ “Про оселення чехів на
Волині”, що в 1870-1880-х рр. викликав масову чеську імміграцію. В 1870-1891
рр. на Волині виникли окремі чеські волості з центрами у Глинську, Дубно,
Будеражі, Купичеві, загалом виникло 65 компактних чеських поселень. У
Дубнівському повіті налічувалося 29 таких поселень, у Володимирському повіті –
3 /25/ [/25/ 293) раздел. Народонаселение, стр. 170.]). Всього до 1914 р. на
Волині виникло 112 поселень з виключно чеським населенням, а 158 поселень
сформувались як чесько-українські /238/ [/238/ 294) str. 15.]). З часом
розпочалось виділення із колоній хуторів як окремих поселень. У 1872 р. Людвіг
Волинський з колонії Єлизаветин Луцького повіту, що була заснована у 1870 р.,
поселився на окремому віддаленому місці, де заклав окреме господарство /10/
[/10/ 295) оп. 1, спр. 47, арк. 238.]). Значну кількість хуторів заснували
колоністи у 80-90-х рр. ХІХ ст., серед них хутір Станіслава Окуневського
розташований при колонії Ситарівці в 1894 р. /10/ [/10/ 296) Там само, арк.
242.]), одноосібне господарство Генріха Райна поблизу колонії Віцентівка
Луцького повіту /10/ [/10/ 297) Там само, арк. 214.]), хутір Барбарова Лоза
/64/ [/64/ 298) стр. 16.]). Напередодні Першої світової війни на території
Волині вже налічувалось до 40 чеських хуторів /152/ [/152/ 299) стор.13.]).
Згідно з царським указом від 18 грудня 1861 р. “Про правила для найму
землевласниками іноземних робітників”, колоністам надавалися значні пільги,
гарантувалась свобода віросповідання, звільнення від рекрутської повинності,
від сплати податків терміном від 5 до 10 років, від натуральних повинностей
тощо. На інтенсивність хвилі переселень іноземців на Волинь вплинув указ від 19
лютого 1861 р. про надання колоністам в оренду поміщицьких земель. Згідно з цим
указом, передбачалося укладання угоди на оренду державної чи приватної земель
іноземними поселенцями. Угоди укладалися на тривалий час, переважно на 30
років. Однак пізніше, урядовим указом від 27 грудня 1884 р., цей термін було
зменшено до 12 років. Спочатку іноземні поселенці укладали договір із власником
землі, а потім розподіляли її між собою на окремі наділи. Зростання кількості
поселень іноземців вели до механічного приросту населення. Колонії
засновувалися голландцями, чехами, німцями, поляками. В 1863 р. у Волинській
губернії було 6 поселень з виключно іноземними колоністами, в 1884 р. – вже
879, а на початку ХХ ст. – аж 1210 одиниць /98; 25; 64/ [/98; 25; 64/ 300)
Czкњж geograficzna, str. 57; раздел. Приложения, приложение № 7; стр. 2.]).
З 1868 р. фіксувалися випадки еміграції до Російської імперії також з
прикордонних повітів Східної Галичини, зокрема з прикордонних
Кам’янко-Струмилівського, Бродівського та Сокальського повітів. Розселення
колоністів різних етнічних груп у повітах Волині мало регіональні особливості:
німці переважно оселялися у Луцькому, Володимир-Волинському, Дубнівському,
Рівненському, Новоград-Волинському і Житомирському повітах, чехи – у
Дубнівському, Луцькому і Острозькому повітах, поляки – у Володимир-Волинському,
Луцькому, Дубнівському й Острозькому повітах, українці-галичани – у
Володимир-Волинському, Дубнівському, Кременецькому повітах /9/ [/9/ 301) оп.
1, спр. 855, арк. 2-8; спр. 857, арк. 2-18; спр. 858, арк. 2-17; спр. 859, арк.
2-8; спр. 860, арк. 2-71; спр. 861, арк. 2-14; спр. 862, арк. 2-12; спр. 863,
арк. 1-25; спр. 864, арк. 2-9; спр. 865, арк. 2-7; спр. 866, арк. 2-7; спр.
867, арк. 1-77; спр. 868, арк. 1-6.]).
Крім утворення нових хліборобських колоній вихідців із сусідніх держав,
російський уряд робив спроби перевести частину єврейського населення
Волинського краю у хліборобський стан. 26 грудня 1844 р. за ініціативою графа
П.Д. Кисельова, міністра державних маєтків, було видано “Положення про
євреїв-землеробів”, що діяло до 1917 р. Згідно з цим документом, євреям
дозволялось переходити до селянського стану. Бажаючим надавався наділ із
державних земель площею 8 десятин, який не можна було продавати чи здавати в
оренду. Запроваджувались певні пільги для єврейських поселенців на селі. У
березні 1847 р. російський уряд видав нові правила про поселення євреїв у
сільській місцевості. Однією з перших у Дубнівському повіті на основі наказу
Волинської палати державного майна від 12 жовтня 1847 р. була створена
єврейська колонія Озеряни /7/ [/7/ 302) оп. 1, спр. 1317, арк. 1.]). Д
- Київ+380960830922