РОЗДІЛ 2
Оніми світового культурно-мистецького простору в ідіолекті Ліни Костенко
2.1. Імена представників світової культури та історії
Аналіз поетичного мовлення Ліни Костенко свідчить про глибину
художньо-інтелектуальних пошуків поетеси в царині світової культури. Зокрема,
одна з характерних рис мовотворчості авторки – майстерне використання
художньо-інтелектуального потенціалу імен, що репрезентують мотиви, сюжети та
образи світової культури. Як особливі знаки художнього мовлення, імена свідчать
про широке коло духовно-інтелектуальних орієнтирів поетеси, а також слугують
засобом інтелектуального пробудження читача. Імена різних історичних та
культурних епох, починаючи від Античності, середньовіччя, Відродження аж до
сучасності, є органічною складовою ідіолекту.
Як показує дослідження, в поетичному тексті Ліни Костенко ім’я виступає як
символ певної епохи, типу мислення, світосприйняття і світорозуміння, як носій
певної ідеї. Воно є тим знаком, навколо якого концентрується інтелектуальна
інформація і художня образність твору. Власні імена виконують, зокрема, функцію
організації художнього простору: деякі з них проходять через усю творчість
поетеси, за ними закріплюється певна частка наявної у творі інтелектуальної
інформації; вони можуть виступати знаками сповідуваних поетом життєвих
принципів, поглядів.
Аналіз циклу “Силуети” з “Вибраного” (1989) Ліни Костенко дає можливість
розглянути ті імена, навколо яких обертається творче мислення поетеси. Вибір
імен та образів не випадковий: він продиктований визначальними для Ліни
Костенко критеріями мислення. У полі зору авторки постійно знаходяться імена
діячів світової культури, котрі “не зливаються з масами і не вкладаються в
стереотип” [131], котрі, незважаючи на перешкоди, сповна віддавали себе
творчості, працювали до знемоги, до забуття, перебували в постійному пошуку як
у сфері творчості, так і в особистому житті. Ліна Костенко досліджує психологію
Данте, Мікеланджело, Ван-Гога, Сковороди, Шевченка, бо ж, як зазначає поетеса,
“спектральний аналіз краще робити крізь велику призму, а геній як найвищий
ступінь обдарованості – це і найвищий ступінь акумуляції проблеми” [131,с.2].
Важливу роль відіграють імена у віршах-персоналіях – поетичних творах,
присвячених життєвому чи творчому шляху діяча світової культури (“Лідія Койдула
на чужині”, “Ван-Гог”, “Під вечір виходить на вулицю він...”, “Чекаю дня, коли
собі скажу...”, “Чи зрікся Галілео Галілей”, “Хлопчичок прийшов із Шарлевілю”,
“Діалог у паризькому салоні”, “Концерт Ліста” та ін.). У деяких із цих віршів,
не називаючи на початку імені, поетеса розгортає в тексті спершу переосмислену,
художньо втілену інтелектуальну інформацію про героя, змушуючи читача
актуалізувати фонові знання, заглибитися в колізії життєвого чи творчого шляху
героя, пропустити через свої думки і почуття. Тільки в кінці вірша авторка
подає ім’я як знак-інтенсіонал, підсумок попереднього творчого пошуку,
художньо-інтелектуального заглиблення, як результат осмислення певного
контексту світової культури, пов'язаного з тією чи іншою особою. Ім'я фокусує
наявну в тексті інформацію про героя, виступає, з одного боку, як згорнений
текст світової культури, з другого, символізує авторську концепцію героя. Такий
погляд на власні імена світової культури дозволяє тлумачити їх семантику як
художньо-інтелектуальний концепт (термін “концепт” вживаємо у значенні – 1)
смисл знака (імені); 2) загальна думка, формулювання). До імен-концептів
належать переважно імена книжного, енциклопедичного характеру. За кожним із них
– значний пласт інтелектуальної інформації, яка в концентрованому вигляді
знаходить відтворення в художньому тексті, в образах діячів світової та
національної культури.
Так, вірш-персоналія “Під вечір виходить на вулицю він...”, на початку якого
героя не названо, лише пунктирно окреслює інформацію про героя. Навмисна
утаємниченість, створювана займенником він, а також відсутністю імені –
специфічний стилістичний прийом очікування, приховування, який потребує
розгадки – поступового окреслення в уяві читача образу Данте. Поетеса через
художні деталі (сльози, профіль, вінок, одежа, чоло) змальовує поета-вигнанця,
що пережив конфлікт зі своєю батьківщиною – Флоренцією, котра занадто пізно
зрозуміла велич свого сина: “Флоренція плаче: він звідси, він наш! / Колись
прокляла і прогнала вона ж” [122,с.224]. Контекстний взаємозв’язок антропонім –
топонім (Данте – Флоренція) спонукає читача спершу розшифрувати символічне
значення ойконіма, на тлі якого більш рельєфно виокремлюється інтелектуальний
потенціал імені видатного діяча епохи Відродження.
Флоренція в ідіолекті Ліни Костенко, зокрема в поемі “Сніг у Флоренції”,
постає, з одного боку, як символ розквіту мистецтв, як місто, де зосереджені
надбання світової культури – картинні галереї, пам’ятники, тобто як один із
центрів мистецького життя. Флоренція – це макрообраз, який формується з менших
складників – власних назв (гідроніма – ріки Арно, урбанонімів – назв храмів
Сан-Джовані, Санта-Корче, Санта-Спіріто, Сан-Сальве, Сан-Міньяно, Сантіссімо
Аннунціата), описових зворотів (кондотьєр на коні, кільце площі, ірис у гербі).
З другого боку, мікрообразами, які розшифровують зазначений макротопонім у
поемі “Сніг у Флоренції”, є голод, сутички, чума, труп Савонароли, страти,
індульгенції. Отже, топонім позначає суперечливий, сповнений внутрішньої
напруги образ міста, де творча людина не може почуватися затишно.
Поетеса звертає читача до того періоду в житті Данте, коли 1300 року уряд
Франції шукав союзників проти Боніфація VIII, і в Сан-Джиміньяно для
- Київ+380960830922