РОЗДІЛ 2
СЛОВОТВІРНА НОМІНАЦІЯ ЯК ОДИН ІЗ ТИПІВ НОМІНАЦІЇ
У сучасній дериватології, зокрема й українській, зібрано та систематизовано
величезний, різний за значущістю, багатством матеріал, виокремлено основні
одиниці (словотвірне гніздо, словотвірний тип, словотвірна парадигма,
словотвірний ланцюжок), сформульовано й обґрунтовано найрізноманітніші гіпотези
тощо. Крім того, маємо загальну “уніфікацію” терміноапарату в різних
мовознавчих школах, узгоджено його використання. Так, зокрема, вивчаючи
словотвір деяких слов’янських мов, М. Докуліл дійшов висновку, що в наявних
описах їхнього словотвору в цілому використовують той самий поняттєвий апарат,
ідентично інтерпретують й основні поняття словотвору [146].
Вивчення ж словотвірних явищ на засадах старих мовознавчих ідеологій було
добрим на первісному етапі накопичення матеріалу і дало неабиякі результати.
Однак сучасним дослідникам словотвору стає дедалі важче, а то й зовсім
неможливо об’єднувати такий матеріал, інтерпретувати його з огляду на певні
теорії. Крім того, у науці про словотвір сформульовано й виокремлено загальні
підходи до вивчення й витлумачення явищ, процесів, загальна суть яких полягає в
тому, що: 1) словотвір трактують як цілісну автономну систему і 2) словотвір
визначають як частину ономасіології – науки про номінацію (див. про це [121, с.
81]).
Як автономне, атомарне явище, словотвір вивчають досить різнопланово й
багатоаспектно, у всіх зв’язках його складових, що так само зумовило
становлення деяких традиційних аспектів у розгляді явищ як таких:
вивчення формальної чи семантичної будови;
з’ясування стилістичної ролі засобів безпосередньо в тексті;
визначення “центричності” того чи того компонента (основи чи форманта) у
словотворі;
намагання створити з наявних фактів викінчену систему/структуру тощо.
2. 1. Теоретичні засади й сучасні орієнтири в дослідженні
словотвірної номінації
Сучасна лінгвістика вже має усталені загальновизнані розділи словотвірної
галузі: теорія словотвору, історичний словотвір, ономастичний і діалектний
словотвір, функціонально-стилістичний словотвір, дериватологічна лексикографія
тощо. Значення отриманих “словотвірних” результатів важко переоцінити вже б
тому, що без них унеможливлюється цілісне уявлення про структуру мови, її
функціонування, вироблення єдиної моделі вивчення та опису самої мови. До того
ж без таких даних, без таких фактів не можна зрозуміти й сам словотвір як
системотвірний чинник у мові взагалі, оскільки для цього потрібно не лише
встановити факти, але й з’ясувати причину (причини) їх постання, визначити
найзагальніші внутрішні закономірності, їхню взаємодію із зовнішніми впливами:
в українському мовознавстві (і, мабуть, не тільки в українському) ще немає
праці, у якій означену проблему розкрито детально і повно. Ось чому сучасні
дослідники словотвірних явищ уже не можуть задовольнитися звичайною реєстрацією
фактів. Однією з причин такого стану, крім того, є постійна потреба перегляду
наявних теорій, ідей, потреба їх переосмислення і пошуку нових шляхів
пізнання.
Загальна теорія словотвору залишається не зовсім викінченою, у чомусь до кінця
не зрозумілою. Саме тому в межах такої теорії (додамо ще й більшу
невпорядкованість словотвірних фактів порівняно з лексикологією, граматикою) не
можна пояснити багатьох не тільки загальномовних, а й власне словотвірних явищ.
На превеликий жаль, самі правила словотвору не так чітко й однозначно
окреслено, як, наприклад, правила правописні, синтаксичні, фонетичні. Але
парадокс словотвірних правил полягає в тому, що вони мають вищий ступінь
природності, об’єктивності, тому й сприймаються й визнаються мовцем незалежно
від його віку й освіти (наочним підтвердженням цьому є, зокрема, дитяча
словотворчість).
В україністиці ономасіологічний підхід застосовують здебільшого до вивчення
явищ граматики. Незважаючи на окремі ґрунтовні дослідження, у цілому
словотвірна номінація ще не має належного потрактування й посідає скромне місце
у вітчизняній теорії номінації. Такий стан можна пояснити різними
взаємозумовленими причинами.
По-перше, мова є рухомим, динамічним організмом, а словотвірний рівень,
словотвірна система є чи не найдинамічнішим, найрухомішим її складником. Мова,
як зазначає П. Пассі, “постійно намагається звільнитися від зайвого”, “постійно
намагається виділити те, що є необхідним” (цитуємо за А. Мартине [298, с. 65]).
Зрештою, як вказує В. Горпинич, реальний лінгвістичний сенс словотвору, зокрема
й морфеміки та морфонології, “можна повніше пізнати, якщо поглянути на них з
позицій функціонування системи, а не лише з позицій статики…. Лише при
динамічному аспекті виявляється складна мережа причиново-наслідкових відношень
між усіма ланками морфемної, словотвірної і морфонемної систем” [121, с. 4–5].
Ось чому природним є “відставання” дослідників від таких змін у словотвірній
номінації, неврахування новоз’явів.
По-друге, поза увагою дослідників залишається ціла низка актуальних для
словотвору аспектів, до яких, зокрема, належить і з’ясування причин
словотворення. Вивчення причин словотворення здебільшого обмежують поясненням
появи конкретного деривата в якогось автора, у певному жанрі тощо, незважаючи
на те, що сам автор (творець) перебуває в “полоні” словотвору, його словотвірна
діяльність наперед визначена й зумовлена загальними закономірностями і
правилами словотвірної номінації мови.
По-третє, недосконалість загальної теорії номінації, її типів, способів, а
через це нечіткість розмежування словотвірного й несловотвірного в номінації,
використання інструментарію, придатного для
- Київ+380960830922