РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК ТА РЕОРГАНІЗАЦІЯ ОРГАНІВ РОЗСЛІДУВАННЯ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ В 1920-х - 60-х РОКАХ.
2.1. Кримінально-процесуальні кодекси 1922 та 1927 рр.
і проблеми попереднього слідства
Перший Кримінально-процесуальний кодекс УСРР було прийнято ще до проведення в Україні реформи судочинства, яка об'єднала народні суди і революційні трибунали в єдину судову систему. КПК затверджено 13 вересня і введено в дію з 20 вересня 1922 р., тоді як "Положення про судоустрій УСРР" було затверджено ВУЦВК 16 грудня 1922 р. і введено в дію з 1 лютого 1923 р. Тому КПК 1922 р. відображав у своїй будові відокремлене існування народних судів і революційних трибуналів і відому різницю в порядку судочинства між ними. В КПК 1922 р. у самостійних розділах містилися процесуальні норми про судовий розгляд в народних судах і революційних трибуналах. Щодо всіх інших норм першого КПК УСРР 1922 р., то вони рівною мірою стосувалися всіх судових органів.
Кримінально-процесуальний кодекс УСРР 1922 р. складався з 6 розділів, 32 глав і 481 статті.
Першим принципом, який знайшов відображення в КПК, був принцип законності і недоторканності особи. У ст.5 КПК зазначалося, що "ніхто не може бути позбавлений свободи і взятий під варту інакше, як у випадках, вказаних в законі, і в порядку, законом визначеним". Відповідно до ст.6 "кожен суддя і кожен прокурор, виявивший в межах свого відділу чи району тримання кого-небудь під вартою без законної підстави уповноважених на те органів або більше строку, встановленого законом або судовим вироком, зобов'язаний негайно звільнити неправильно позбавленого свободи". І, нарешті, ст.7 встановлювала, що "суддя або прокурор, до відома якого дійшло, що в межах його відділу або району будь-кого утримується не в належному місці утримання або не в належних умовах, зобов'язаний вжити заходів до поновлення законного порядку".
Початок публічності в кримінальному процесі закріплювався правилом ст.9 КПК, яка покладала на прокуратуру обов'язок "порушувати кримінальне переслідування перед судовими і слідчими органами з будь-якого вчиненого злочину, який підлягає покаранню". Прокуратурі надавалося право вступати в справи приватного обвинувачення з метою охорони піблічних інтересів. У цих випадках ст.10 КПК передбачалося, що підтримка обвинувачення належала не потерпілому, а прокурору, і справа не підлягала закриттю в випадку примирення потерпілого з обвинуваченим.
Цілий ряд процесуальних правил було присвячено вирішенню питань цивільного позова, заявленого в кримінальній справі. Встановлювалося, що "потерпілий, отримавший від злочинного діяння шкоду і збитки, має право пред'явити обвинуваченому і особам, які несуть відповідальність за спричинені обвинуваченим шкоду і збитки, цивільний позов, який підлягає розгляду разом з кримінальною справою"(ст.14 КПК).
Кодекс зафіксував початок гласності судового процесу. "Усі судові засідання є публічними, - йдеться в ст.19 КПК. - Виведення публіки із залу засідання на весь час засідання або на частину його допускається не інакше як за вмотивованим визначенням суду і при цьому лише у випадках, коли є необхідним охороняти військову, дипломатичну або державну таємницю, а також у справах про злочини, передбачені ст. 166-169 Кримінального кодексу". Проте навіть при слуханні справи при закритих дверях, ст.21 КПК передбачалося, що вирок суду повинен був проголошуватися публічно. При цьому було встановлено (ст.20 КПК), що особи, молодше 14 років в зал судового засідання не допускаються.
Важливий принцип національної мови судочинства знайшов своє відображення в ст.22 КПК, в якій йшлося про те, що провадження у кримінальних справах ведеться на одній з двох мов: українській або російській, - або на мові більшості населення даної місцевості. Це мало за мету забезпечення прав учасників процесу. У тих випадках, коли обвинувачені, потерпілі, свідки або експерти не володіли мовою, якою велось судочинство, на суд покладалися обов'язки запрошувати перекладачів і доводити до відома зацікавлених осіб про кожну проведену судом дію через перекладача. Обвинувальний висновок та інші документи у цих випадках повинні вручатися обвинуваченим у перекладі на їх рідну мову і на їх вимогу оголошуватися в суді також їх рідною мовою. Але, за встановленою згодом традицією, судочинство велося єдиною державною мовою - російською, а будь-які спроби змінити такий порядок визнавались націоналістичними проявами, які суворо каралися.
Слід зазначити, що поряд з процесуальними принципами, гл.1 КПК УСРР 1922 р. містила також правило кримінального права про дію кримінального закону у часі. "Злочинність і покарання діяння, - говорилося в ст.2 КПК, - визначається кримінальним законом, який діяв в момент вчинення злочину. Закони, які усувають злочинність вчиненого діяння або пом'якшують його покарання, мають зворотну силу. Зупиняти вирішення справи під приводом відсутності, неповноти, неясності або протиріччя законів суду забороняється."
Велике значення мала гл. IV Кодексу "Про докази". Вона розпочиналася ст.61, у якій було сформульовано правило про те, що "суд не обмежений ніякими формальними доказами і від нього залежить, зважаючи на обставини справи, допустити ті чи інші докази або вимагати їх від третіх осіб, для яких така вимога є обов'язковою". Спеціально зазначалося, що присяга як доказ не припускається.
Правило про те, що суд не обмежується ніякими формальними доказами і від нього залежить допуск нових доказів, отримало свій розвиток в ряді статей гл. ХХІІ Кодексу, які регулюють порядок судового слідства.
Коло доказів було чітко окреслено в ст.62: "Доказами є показання свідків, висновки експертів, речові докази, протоколи оглядів та інші письмові документи і особисті пояснення обвинуваченого".
Слід спинитися на ряді правил, які регулюють порядок притягнення до справи різних видів доказів та їх дослідження в процесі попереднього слідства і су