РОЗДІЛ 2
ЗАСЕЛЕННЯ МІСТ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ
2.1. Заснування міст та особливості їх розвитку
З кінця XVIII ст. з'явилися передумови для суттєвих змін у політичному та соціально-економічному розвитку південноукраїнських земель у зв'язку із приєднанням до Російської імперії Північного Причорномор'я. Характерною ознакою економічного освоєння краю стало заснування і швидкий розвиток міст. Нові перспективи внутрішньої та зовнішньої торгівлі обумовили будівництво причорноморських портів, промислових центрів, в тому числі й суднобудівних, та міст для адміністративного управління краєм. Політика уряду в значній мірі сприяла процесу урбанізації в Південній Україні, про що свідчить низка указів, направлених на розбудову та заселення міст [74; 84; 93].
Слід зазначити, що до кінця 60-х рр. XVIII ст. міста на Півдні України були слабо розвинені, а на території Запорозьких Вольностей їх взагалі не існувало [288, 78; 378,24]. Проте населення було забезпечене промисловими товарами завдяки активній торгівлі, яку здійснювали запорозькі козаки та розвитку власного товарного виробництва. Водним шляхом велися торгові операції із Туреччиною, куди поставлялись хліб, риба, ікра, масло, шкіри, хутро тощо, а вивозились: рушниці, пістолі, порох, кулі, сукно, взуття, одяг, ножі, скло, вино, кава та інші необхідні речі [431, 414-415].
Торгували козаки з Кримом, Польщею, Литвою, українськими та російськими губерніями, в деякій мірі з Новосербією. Головними центрами торгівлі з Польщею були Умань, Лисянка, Корсунь і Торговиця. На це вказують документи із архіву Коша Нової Запорозької Січі. Серед них ? листи до кошового отамана від уманського губернатора Заремби-Горжевського і торговицького коменданта Якова Квяткевича з оголошенням церемонії відкриття ярмарків в Умані і запрошення на них козаків [1, 54].
Запорожці привозили туди на продаж худобу, рибу, сіль, сало, хутра та інші товари, які користувались попитом. Завдяки активним торговим відносинам з Україною, про які свідчать документи [64, 9-15; 68, 125-126], козаки забезпечували себе продуктами харчування, риболовними сітками, канатами, полотном, готовим одягом, смолою, лісом тощо.
Провідну роль у всіх торгових операціях відігравали чумаки. Деякі дослідники вважають їх попередниками українського купецтва [389, IV-VI; 431, 419]. Чумакували, дебільшого, реєстрові та січові козаки і міщани, які об'єднувалися в спеціальні артілі, щоб легше було подолати труднощі торгових шляхів.
У кінці XVIII ст. відбулися певні зміни у діяльності чумаків, які почали поєднувати торгівлю з перевезенням товарів. Поступово функції чумацтва обмежувалися перевозом вантажів, а торгівля зосередилася в руках купецтва.
Документи вказують на розвиток дрібного товарного виробництва на землях запорожців у середині XVIII ст. [68, 128]. На Січі проживали пушкарі, ковалі, слюсарі, теслі, кравці, шевці та інші ремісники, які за певну плату виконували для козаків відповідну роботу.
Таким чином, жителі Запорозьких Вольностей займались і тими видами господарської діяльності, які більш характерні для міських жителів. Це стало економічним підґрунтям для швидкого розвитку міст, заснованих наприкінці XVIII ст. на цій території.
Після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. при підтримці уряду починається відбудова вже існуючих міст - Азова і Таганрога, куди переселялися купці та ремісники із Слобідської, Воронізької та Новоросійської губерній [75]. Одночасно почали засновуватися нові міста. За короткий проміжок часу - з 1775 по 1782 рр. ? в Причорномор'ї виникло більше 10-ти міст [288, 78].
Загальні права, пільги та обов'язки жителів міст визначала "Грамота на права і вигоди містам Російської імперії" від 21 квітня 1785 р. [89]. За містами закріплювалися герби, грамоти, землі, угіддя та право на організацію міського життя.
Переважна більшість міст завдячувала своєю появою воєнним фортецям, що пояснюється необхідністю укріплення південних кордонів. У 1770 р. вийшов указ Катерини ІІ про будівництво Дніпровської лінії, яка налічувала сім фортець [76]. Найбільшими з них були Петровська, Кирилівська та Олександрівська. Ця лінія, як зазначав Я. Новицький, проходила через Запорозькі Вольності, але з Кошем це питання не узгоджувалось [357, 11]. Для будівництва Олександрівської фортеці взимку 1770-1771 рр. із Росії було направлено до 800 робітників. Проте населення її зростало повільно і навіть через 25 років тут налічувалось усього 78 дворів і 395 жителів. Причинами цього були війни з Туреччиною та часті спалахи епідемій.
У 1798 р., після втрати Дніпровською лінією свого оборонного значення, Олександрівськ отримав статус міста. Уряд покладав надії на його швидке економічне зростання як торгового центру, але темпи соціально-економічного розвитку були досить повільними. Як стверджують автори "Історії міст і сіл" до 60-х рр. ХІХ ст. Олександрівськ мав вигляд степового села [304, 67].
У 1764 р. на місці колишньої Микитинської Січі була заснована інша фортеця Слов'янськ, біля якої за наказом Г. Потьомкіна почалося будівництво губернського міста. У 1782 р. воно отримало назву Нікополь. На той час у ньому налічувалось 200 будинків. Жителі займалися переважно землеробством та рибальством [303, 436]. Завдяки своєму зручному положенню містечко Нікополь уже на початку ХІХ ст. почало займати помітне місце в торгівлі [61, № 72; 317-318].
У 1752 р., на місці зимівників запорозьких козаків, за царським указом була заснована фортеця Святої Єлисавети. Вона мала захищати жителів Ново-Сербії - болгар, сербів, чорногорців, волохів від запорожців, які намагалися відстояти свої землі, віддані урядом цим переселенцям. Будували фортецю новосербські поселенці, російські солдати та козаки з українських полків. У 1757 р. в укріпленні розмістився гарнізон та Новослобідський козацький полк. Біля самої фортеці виник населений пункт, де крім іноземних колоністів мешкали вихідці з українських та російських губерній [305, 82].
Після встановлення російських к