РОЗДІЛ 2
ІМЕННИКИ З ВИХІДНОЮ ФОРМОЮ МНОЖИНИ
2.1. Класифікація іменників множинної форми
Загальноприйнятою є думка, що в основі множини лежить поняття множинності предметів. Так, Є. Курилович трактував множину як "сукупність окремих, але порівнюваних предметів, що належать до одного класу" [Kyrylowicz, 1965: 6 ]. Проте множина не обов'язково об'єднує кілька елементів, вона може позначати один елемент або не позначувати жодного (так звана "порожня" множина). На це звернув увагу ще О.О.Потебня, зазначивши, що множина деяких іменників відмінна від простої множини, яка базується на протиставленні "один - більше ніж один": 1) множина гіперболічна - для возвеличення, ідеалізації і т.д.; 2) множина для позначення одиничних предметів, які розглядаються з боку множини частин: ножиці, лати, терези, сани; 3) множина подільного предмета (речовини): висівки, виварки, дріжджі, дрова; 4) множина місця: назви країн, місцевостей за множиною предметів, що там знаходяться: хрести; 5) множина часу: постриги, святки, обжинки, іменини; 6) множина стану: старці, солдати, на заробітках, на мигах, в немощах, на глузи, молодощі, пахощі [Потебня 1888].
У значенні множини Г.Гійом виділяє "внутрішню" і "зовнішню" множину. "Зовнішня" множина - це "помножена" однина, а "внутрішня" - це множина, що складається з кількох елементів, які дорівнюють одиниці (напр., ножиці) [Guillaume :39-41, 169-172, 225-226.].
О.І.Смирницький до значення множини зараховував також поняття "множинності частин одного предмета", яку назвав якісною множинністю на противагу просторовій множинності (сніги, піски) [Смирницкий 1959 :122-123.]. Окремі лінгвісти взагалі відмовлялися від такого терміна, як "число", оскільки вважали, що він властивий тільки математиці. Проте зусилля мовознавців поступово спрямувалися на уточнення структури граматичної категорії та опозиційних відношень, на яких вона будується. Сучасна лінгвістика розглядає значення множини на основі не тільки опозиції "один - більше ніж один", а й на інших протиставленнях у семантичній структурі множинних іменників. Так, О.К.Безпояско, Л.А.Брусенська, І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, А.П.Загнітко, М.Д.Потапова розглядають категоріальне значення множини з урахуванням опозиційних відношень: "рахованість" / "нерахованість" ("дискретність" / "недискретність"), "одиничність" / "множинність", "перервність" / "неперервність", "розчленованість" / "нерозчленованість". І.І.Ревзін наполягає на домінантній опозиції, що лежить в основі категорії числа, - "означеність" / "неозначеність". "Ми будемо вважати, - пише він, - що значення singularis i pluralis творяться на основі не одного бінарного протиставлення, а хоча б двох: а)множинності (маркована ознака) і немножинності; б)неозначеності (маркована ознака) й означеності." [Ревзин 1969: 102-109.] Поділяючи думку про урахування зазначеної опозиції в категорії числа, вважаємо її, однак, не основною, а підпорядкованою опозиційному відношенню "рахованість" / "нерахованість".
У лінгвістичній літературі віддавна спостерігався науковий інтерес до іменників, оформлених тільки множиною. Так, ще у ХVII ст. вчені виокремлювали плюративи серед інших іменників. Пізніше М.В.Ломоносов, Н.І.Греч, І.Т.Калайдович, О.Х.Востоков та ін. не тільки фіксують такі субстантиви, а намагаються з'ясувати їх граматичну природу. Термін pluralia tantum увійшов у славістичну термінологію й закріпився в україністиці, проте й досі в мовознавчій літературі немає чітких критеріїв класифікації плюративів. Першим зробив спробу класифікувати множинні іменники О.О.Потебня у 1888 році. Він, як уже зазначалося вище, виділив шість основних груп. О.О.Шахматов - п'ять груп плюративів, В.В.Виноградов - дванадцять груп плюративів. У 50-60 роках А.М.Іорданський, А.Токмаджян розподіляють плюративи на три розряди: власне-збірні, речовинно-збірні, абстрактно-збірні.
Розбіжність у визначенні угруповань іменників множинної форми пояснюється тим, що значення числа тісно пов'язане з лексичним значенням субстантивів. Склад непохідних плюративів семантично неоднорідний, вони входять майже до всіх лексико-граматичних розрядів іменників. Поділ їх на лексико-граматичні розряди та в межах кожного розряду на тематичні групи суб'єктивний. Так, Л.І.Недбайло ?Недбайло 1968? поділяє плюративи української мови на дванадцять семантичних груп. В.К.Чернецький ?Чернецький 1971: 37?, Л.А.Брусенська ?Брусенская 1990: 3-8.? нараховують по тринадцять тематичних груп іменників множинної форми. А І.Ж.Якубов ?Якубов 1975? у своєму дослідженні називає тридцять п'ять основних груп. Проте наявні у лінгвістичній літературі семантичні описи множинних іменників можна доповнити новими тематичними групами.
У дисертації визначено таку класифікаційну схему плюративів української мови:
І. Плюративи з лексикалізованою формою множини на позначення одиничних предметів:
1) назви засобів пересування;
2) назви споруд та їхніх частин;
3) назви механізмів, технічного обладнання, предметів домашнього вжитку та їхніх частин;
4) назви одягу та його частин;
5) назви музичних інструментів;
6) назви прикрас.
ІІ. Плюративи зі значенням парності:
1) назви осіб за спорідненістю та іншими ознаками;
2) назви органів, частин тіла людини, інших істот;
3) назви предметів, що передбачають стосунок до парних частин тіла (взуття, одягу і його частин тощо);
4) наукові терміни;
5) назви предметів із парною будовою;
6) назви засобів покарання;
7) назви інструментів та предметів побуту.
ІІІ.Плюративи зі значенням сукупної множинності:
1) осіб (антропоніми):
а) назви народів, народностей, націй, племен, етнічних груп;
б) назви людей за територіальною ознакою;
в) назви соціальних верств населення;
г) назви людей за належністю до суспільних течій, політичних партій тощо.
2) назви інших істот (фауноніми);
3) назви рослин (фітоніми);
4) назви речей, предметів, площі зі значенням збірності;
5) назви об'єму, маси, речовинності:
а) назви хімічних (органічн