РОЗДІЛ 2
ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНА ПАРАДИГМА ШИРОКОЗНАЧНИХ ІМЕННИКІВ
Лексика будь-якої мови – це складна й різнопланова сукупність слів, що
об’єднуються в певні ряди, групи, шари на основі тієї або іншої спільності,
подібності семантичного, формального, стилістичного, функціонального,
генетичного та іншого характеру і водночас розрізняються, протиставляються в
межах цих угруповань за вужчими, диференційними ознаками [201, с. 272]. Вперше
системність лексики дослідив видатний український мовознавець ХІХ століття О.
Потебня. Він ґрунтовно опрацював загальну теорію слова як у плані форми, так і
в аспекті змісту (теорія внутрішньої форми слова, учення про ближче і дальше
значення слова, його багатозначність та історичну змінність значень), закликав
учених вивчати семантичні відношення між словами, закони й правила внутрішніх
змін у групах семантично пов’язаних слів [164]. Значний внесок у теорію
системності лексики зробив російський мовознавець М. Покровський. На його
думку, лексеми у своєму семантичному розвитку орієнтуються на системно з ними
пов’язаних партнерів (синоніми, антоніми тощо). Так, слово міцний (російське
крепкий) мало спочатку значення „фізично сильний”, а його антонім слабкий
(російське слабый) відповідно протилежне значення – „який не відзначається
фізичною силою” (міцний хлопець – слабкий хлопець). Коли з часом слово міцний
набуло значення „сильний за концентрацією, насичений” (міцний розчин), то,
орієнтуючись на нього, у цьому ж напрямку розвиває своє значення слабкий
(слабкий розчин) [161, с. 36–60].
Загальна теорія лексико-семантичної системи повністю сформувалася в 50-х роках
ХХ століття. Вона знайшла відображення в наукових працях А. Греймаса, Дж.
Лайонза, Б. Поттера; Ю. Апресяна, Л. Васильєва, О. Селіверстової, А. Уфімцевої,
Д. Шмельова [4; 29; 177; 206; 218; 229; 230; 233] та багатьох інших. Основним
її постулатом є положення про те, що лексика – не механічний набір слів, а
певне структуроване угруповання, складене з менших об’єднань різного
характеру.
Системний характер словникового складу передбачає поділ слів на
лексико-семантичні парадигми. Парадигма (від грец. рбсбуеЯмб – приклад, зразок)
– ряд протиставлених лінгвістичних одиниць, об’єднаних за наявністю в них
спільної ознаки; групування одиниць однієї мовної системи чи підсистеми в класи
на основі їхніх різних опозицій [201, с. 422]. На всіх рівнях мови
парадигматичні відношення мають свої особливості, що пов’язано із специфічними
властивостями одиниць кожного рівня, із характером відношень між ними. Поняття
парадигми спочатку було застосоване в морфології, пізніше – у фонології,
лексиці, синтаксисі та словотворі. Традиційно в морфології цей термін
уживається в значеннях системи словоформ однієї лексеми або схеми словозміни,
яка виражається у флексії. Під синтаксичною парадигмою розуміють протиставлені
ряди синтаксичних структур, ряди синтаксичних конструкцій як видозміни однієї
конструкції. У фонології цією назвою позначають ряд звуків, що позиційно
чергуються, у словотворі – сукупність словотвірних моделей, які репрезентують
регулярні типи словотвірних відношень або словотвірне гніздо [201, с. 423].
Поняття парадигми надзвичайно важливе для опису лексичної системи: на
лексико-семантичному рівні в парадигми об’єднуються слова, протиставлені за
певною семантичною ознакою. Суттєвим для виявлення параметрів еврисемії є
лексико-семантичний принцип розподілу слів на граматичні класи – частини мови.
Отже, й аналіз широкозначних слів у дисертаційній роботі проводимо,
розподіляючи їх на іменникові, займенникові та дієслівні. Еврисеманти кожного
граматичного класу обов’язково мають спільні для всіх широкозначних слів риси,
які розкриваються на рівні структури значення (наприклад, однопонятійність та
поліденотативність), а також специфічні властивості, переважно граматичні
(наприклад, висока частотність уживання дієслів у ролі допоміжних
компонентів).
Уся широкозначна лексика розглядається як система лексико-семантичних полів
(ЛСП) – найбільших парадигматичних об’єднань. Проблемами теоретичного
осмислення „лексико-семантичних полів” у світовому мовознавстві займалися Л.
Вейсгербер, Ф. Дорнзайф, А. Йоллес, В. Порциг, Й. Трір, С. Ульман [228; 233]; у
російській лінгвістиці – Л. Васильєв, З. Попова, Й. Стернін, Г. Уфімцева, Г.
Щур та ін. [28; 163; 206]. В україністиці системні утворення, зокрема й ЛСП,
детально вивчалися в роботах М. Кочергана [102–107]. У цілому погляди науковців
збігаються в тому, що ЛСП – це спосіб відображення дійсності, система,
складники якої пов’язані єдиним семантичним компонентом та структурно
організовані співвідношенням ядро – периферія.
Під лексико-семантичним полем розуміємо групи слів, об’єднаних спільністю
змісту та відображення позначуваних ними реалій дійсності – людей, предметів,
явищ та ін. [102, с. 121; 201, с. 283]. Вибір польового групування еврисемантів
зумовлений, головним чином, аналізом широких значень слів, а не фрагментів
позамовної дійсності, що характерно, зокрема, для тематичних груп (ТГ). Під
тематичними групами, за вченням А. Смирницького, розуміємо „сукупність різних
слів, об’єднаних за наявністю в їх змісті спільного моменту”, іншими словам,
„позначувані ними предмети та явища певними чином пов’язані в дійсності” [183,
с. 177]. При такому підході увага акцентується на зв’язку слів із дійсністю, а
характер їх лексичних значень до уваги не береться. Через неоднозначність
(багатозначність або широкозначність) одна й та сама лексема може входити до
різних тематичних груп, внаслідок чого відбувається їх перехрещення,
накладання.
- Київ+380960830922