РОЗДІЛ 2
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ У ВИСВІТЛЕННІ
М. РИЛЬСЬКОГО
Пишучи рецензію на монографію П. П. Плюща „Нариси з історії української
літературної мови”, М. Рильський у роздумах над історією української мови
починає свій відгук з гірких рядків Тараса Шевченка: „Роздумуючи над долею
української мови, згадуєш слова Шевченка, сказані ним про історію України у
славнозвісній „комедії”, за визначенням поета, „Сон”:
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Століття насильної полонізації, століття переслідувань з боку царського уряду
та його посіпак, коли під забороною була українська школа, коли не можна було
навіть подумати про розвиток науки рідною мовою, коли єдиними вогнищами
української культури були художня література і театр, та й ті зазнавали
найжорстокіших утисків, часи, коли міністр Валуєв і консервативні публіцисти
рішуче заперечували існування української мови...” [т. 16, с. 449].
І хоча цей трагічний період в історії української мови М. Рильський нібито
відносить тут тільки до дорадянського періоду: „Усе це, зрозуміло, не могло не
відбитися на розвитку цієї мови. І все-таки вона розвивалася, розвивалася, щоб
досягти в наші дні нечуваного розквіту” [т. 16, с. 449], читач, знайомий з
реальним станом речей, розуміє, що письменник змушений був говорити на цю тему
тільки напівправду.
М. Рильський лишив нам свої міркування і зауваження з питань історії як
національної мови українського народу в цілому, так і української літературної
мови зокрема, насамперед нової.
2.1. Історія української національної мови
М. Рильський вважав, що вітчизняне історичне мовознавство недостатньо приділяє
уваги дослідженню матеріалів народної мови і особливо мови усної народної
творчості та залученню їх до власне історико-лінгвістичних розвідок. У рецензії
на згаданий підручник П. П. Плюща він зазначає: „...пильна увага до творів
народної творчості, наприклад до колядок, багато з яких за своїм сюжетом і
мотивами своїми явно належать ще до часів Київської Русі, до часів язичества
(наприклад, колядка про зустріч князя – тобто молодого – з Даждьбогом, колядки
про набір князем – на цей раз у повному розумінні цього слова – дружини і т.
ін.), – увага до цих творів багато дала б для встановлення часу, коли виникла
українська народна мова і, можливо, відсунула б дату виникнення набагато
раніше, ніж це прийнято в нашій науці. Перші записи українських пісень, що
дійшли до нас, відносяться до XVI ст., але ж вони показують, що тоді вже була
на Україні досить стійка мовна традиція” [т. 16, c. 453]. Як свідчить це
висловлювання письменника, він надавав великого значення проблемі встановлення
справжньої хронології виникнення української мови, визначаючи цей час як
набагато (! – М. П.) давніший, ніж це було офіційно прийнято (див. огляд різних
концепцій походження української мови в хрестоматії [63]).
Письменник глибоко й різнобічно досліджував мовну поетику української усної
народної творчості. Так, характеризуючи стилістику та поетику української
народної пісні, він відзначав „такі її засоби художнього змалювання, як
народнопоетичні паралелізми, глибокі й точні порівняння, яскраві епітети,
дзвінкі рими й чіткий ритм, добірні слова живої народної мови” [цит. за: 44, с.
43; див. про використання фольклорних традицій у мові творчості самого М.
Рильського: 44, с. 168-179]. Особливо приваблював М. Рильського героїчний епос
українського народу – народні думи та історичні пісні, які він порівнював з
російськими та південнослов’янськими, передусім сербськими [т. 16, с. 16],
аналогами. Цим питанням передусім присвячена велика стаття „Героїчний епос
українського народу”, в основі якої лежать доповіді М. Рильського на Всесоюзній
нараді з питань вивчення епосу східних слов’ян 1955 р. у Києві та на IV
Міжнародному з’їзді славістів у Москві 1958 р. і в якій він аналізує мовні
особливості дум на різних рівнях мовної структури [т. 16, с. 140-143]. Так, у
лексиці – це, зокрема, широке вживання архаїзмів, передусім старослов’янізмів
(глава, глас, злато, прах, смиреніє, возлюбити, вкушати та ін.), з приводу чого
письменник зауважує: „...виконавці [дум. – М. П.]..., як, наприклад, Остап
Вересай, знали сучасне значення архаїчних чи псевдоархаїчних слів і виразів,
пояснювали їх зрозумілими слухачам словами та виразами, але вважали за
неприпустиме замінювати їх у самому тексті дум. Вересай, приміром, співав
„олци”, пояснюючи, що це – те саме, що й вовки, але співати треба саме так”;
тавтологічна синоніміка – як власне лексична (прохали та благали, срібло-злото,
плаче-ридає, козацька-молодецька та ін.), так і спільнокоренева (грає-виграває,
квилить-проквиляє, сирая сириця та ін.) [пор. подібні спостереження за
синонімікою народних дум: 11, с. 32-33; 135; 44, с. 65-66]; постійні епітети:
біле(є) тіло, жовта кість, буйний вітер, орли-чорнокрильці та ін., щодо
вживання яких дослідник зауважує й таке: „Постійний епітет – могутній і
стилістичний засіб; інколи, правда, він призводить і до безглуздості –
наприклад, порада, що її дає мати дочці, жати „зеленеє жито” в українській
пісні або ж „біле горло” у „арапина” в пісні сербській” (пор. такі ж
спостереження за фольклорними епітетами, наприклад, у [44, с. 79-84]); водночас
це й більш індивідуальні епітети, з приводу чого Максим Тадейович зауважує:
„Гадаю, що слід би звернути увагу і на рису думової поетики, досі належно не
вивчену, – оригінальні або, принаймні, не постійні епітети і образи, що
належать, власне, творцям дум”; гіперболи. Серед морфологічних особливостей дум
– випадки вживання форм кл. в. у значенні наз. в. на зразок „Отамане Матяш
- Київ+380960830922