РОЗДІЛ 2
КУЛЬТУРА ГРЕКІВ УКРАЇНИ В СЕРЕДИНІ 1950-Х - І ПОЛОВИНІ 1980-Х РР. : ПРОБЛЕМИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ
2.1. Партійно-державна національна політика та її вплив на етнічний розвиток греків УРСР
При висвітленні цього питання важливо з'ясувати взаємозумовленість відсутності юридичної фіксації статусу і прав таких суспільних груп, як національні меншини, та реальної державної політики щодо них. У радянському законодавстві, партійних документах поняття "національні меншини" не використовувалося з кінця 1930-х рр. Конституція СРСР 1936 р., як і Конституція УРСР 1937 р., на відміну від попередніх конституцій, не тільки обминали питання гарантій прав національних меншин, а й взагалі ігнорували цей термін, який залишався вилученим з ужитку майже до кінця 1980-х рр. Поширення в офіційних документах і науковій літературі набули поняття "національності", "національні групи", "народності". Окремими дослідниками надавалися тлумачення сутності терміну "національні меншини" але поза контекстом його практичного впровадження для категорій населення СРСР. Так, С. Кузнєцов визначав національні меншини як "...частину народів, головна маса яких проживає в інших країнах, займає свою етнічну територію, та складає меншість як своїх народів так і населення країн в яких мешкає" [180, с. 14].
Щодо практики, то державне ставлення до таких груп населення у 1950-ті - І пол. 1980-х рр. є однією з яскравих ілюстрацій загальної позиції партійно-державного керівництва у національному питанні. Національна політика післясталінського періоду хоча і позбулася відверто репресивного характеру, але зберігала основні пріоритети часів сталінщини. Згідно з логікою розвитку адміністративно-командної системи, що вимагала найбільш централізованих, одностайних структур, головною метою національної політики у зазначений період була не реалізація національно-культурних потреб чисельних народів СРСР, а формування відчуття їх спільності, тотожності, уніфікація національних особливостей.
На ХХ з'їзді КПРС у доповіді ЦК "Деякі питання нашої національної політики" було заявлено про рішучий намір виправити деформації у цій сфері, що з'явилися за сталінських часів [116 , с.104]. Насправді це виявилося у скасуванні рішень про депортацію народів - з одного боку, і в деякому розширенні прав союзних республік - з іншого. Так, 27 березня 1956 р. було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про зняття обмежень у правовому становищі з греків, болгар, вірмен і членів їх родин, що знаходяться на спецпоселенні" [133, с. 123]. В указі не йшлося про реабілітацію репресованих народів, він не передбачав повернення їм конфіскованого майна, як і повернення їх самих на батьківщину, в Крим. Однак, отримана свобода переміщення надавала хоча б мінімальну стартову можливість для самореалізації у радянському суспільстві.
Хоча про сприяння розвитку етнічних меншин мови не було ані в доповіді на ХХ з'їзді, ані у наступних рішеннях партійного і державного керівництва, десталінізація і пов'язана з нею лібералізація суспільства спричинили певне відродження культурних традицій етнічних груп України [153, с. 167]. Втім наростання уніфікаційних тенденцій у партійно-державній національній політиці загальмувало цей процес, не дозволивши йому вийти за межі фрагментарних проявів.
У 1961 р. ХХІІ з'їзд КПРС прийняв Програму партії, в якій основною тенденцією розвитку національних процесів в СРСР визначався процес "розквіту і зближення націй". Стверджувалося, що за радянської влади усі народи переживають прогрес у соціальному, економічному і культурному плані, а внаслідок створення в СРСР спільних політичних, економічних і культурних умов відбувається невпинне зближення націй, сприяння якому є одним з головних завдань партії [117, с. 152-153]. З того часу поняття "розквіт", "зближення", а згодом "злиття" націй стали стійкою формулою всіх партійних документів. При цьому вирішальне значення у розвитку національних процесів на сучасному етапі надавалося саме тенденціям "зближення" і "злиття". Ці процеси повинні були реалізовуватись у зрівнянні соціального і культурного рівнів розвитку, досягненні принципово схожої соціальної структури, спільних рис у культурі, побуті, поширенні єдиної мови міжнаціонального спілкування - російської, формуванні спільності духовної культури, що базувалася на марксистсько-ленінській ідеології [117, с. 152]. Наголошувалося також на зближенні національних характерів в умовах соціалізму і формуванні спільних для всіх радянських людей рис: "соціалістичного ставлення до суспільної власності, гармонійного поєднання особистих і суспільних інтересів, колективізму, відповідальності" [152, с. 20].
На ХХІІІ з'їзді КПРС у 1966 р. в доповіді ЦК КПРС і у виступах перших секретарів ЦК компартій республік проблеми національного розвитку звужувалися до констатування єдності народів СРСР, процесу їх зближення, зміцнення зв'язків між республіками [118, с. 103]. В матеріалах ХХІV і ХХV з'їздів КПРС завдання національної політики були сформульовані у найбільш узагальненому вигляді - непримиренність до націоналізму і шовінізму, національної обмеженості і чванливості, викорінення некласового підходу до оцінки історичних подій, проявів місництва, спроб оспівувати патріархальщину [119, с. 8]. Багато говорилося про важливість інтернаціонального виховання, але проблеми такого виховання спрощувалися, зводилися до надуманих кампаній і ювілейних заходів, відривалися від національної проблематики, від національних цінностей і потреб кожного народу.
Логічним продовженням уніфікованого і спрощувального підходу до питань національної сфери стало введення в ідеолого-пропагандистський обіг поняття "радянський народ". У 1971 р. на ХХІV з'їзді партії було проголошено, що "...за роки соціалістичного будівництва в нашій країні виникла нова історична спільність людей - "радянський народ". "Радянський народ являє собою нерозривну єдність класів і національних груп, наці
- Київ+380960830922