РОЗДІЛ 2
Засоби гумору, іронії і сатири
в англомовній літературі: лінгвостилістичні аспекти
Аналізуючи мовні засоби гумору, іронії і сатири в американському “short story”,
ми наголошуємо на їх детермінованості загальними особливостями американської
гумористично-сатиричної літературної традиції — свідомим перебільшенням,
тяжінням до гіперболічного і гротескного загострення, алогічністю, доведеною до
абсурду, що зумовлює використання таких мовностилістичних засобів, як
порівняння і метафори, лексико-синтаксичні алогізми, гумористичні, сатиричні та
іронічні власні назви, специфічна взаємодія лексичних одиниць і контексту, яка
є особливо продуктивним засобом реалізації іронії, вживання вставних
конструкцій, що порушують логічність думки і цим викликають комічний ефект.
Характеристики цих мовностилістичних засобів зумовлюються також і загальними
особливостями жанру “short story” — лаконічністю, стислістю, значним
інтегруючим навантаженням семантики на одиницю тексту, отже, в американському
“short story” наявні неускладнені засоби образності.
Завданням письменника є відчуття і вміння знайти засоби образності, які б
адекватно відображали його прагматичні інтенції і донесли їх до реципієнта. Але
для письменника-гумориста чи сатирика це завдання поєднується з іншим — він
повинен відчувати мову не тільки з лексичного, синтаксичного, семантичного
погляду, але і з погляду “її комічних можливостей” [101, 193].
Для образного, художнього мовлення взагалі характерна індивідуальна
сполучуваність слів, оскільки, для того, щоб відтворити своє світовідчуття,
донести до читача сутність зображуваного явища, письменник відступає “від норм
традиційної сполучуваності, розширюючи і поновлюючи коло звичних словесних
зв’язків” [21, 24]. Справедливим є твердження Т. Буйницької про те, що слова і
вирази, поставлені у певні зв’язки і сполучення, зумовлені змістом та
ідейно-стильовою спрямованістю, виявляють особливі виражальні властивості,
додаткові семантичні відтінки, і стають важливим засобом створення художнього
образу [24, 159].
Індивідуальна сполучуваність особливо властива для вираження комічного,
оскільки, як зауважує Д. Ніколаєв, слова самі собою рідко бувають смішними,
комічний ефект виявляється саме в сполученні слів, у фразі, бо фраза — це вже
зіставлення різних предметів, якостей, властивостей, яке відкриває багато
можливостей для викриття комічних суперечностей [101, 193]. Мовні засоби гумору
і сатири відображають сутність комічного, що полягає у багатьох випадках у
невідповідності змісту і форми, тому вони будуються також на відхиленнях від
загальних норм слововживання.
У багатьох дослідженнях зазначається, що гумористичне і сатиричне зображення не
мають свого особливого інвентаря мовних засобів зображення [19, 225; 24, 8;
101, 193; 150, 44]. Автор використовує різні мовні засоби, яким не властиве
комічне забарвлення. Вони набувають його у відповідному контексті, тому при
аналізі мовних засобів сатири і гумору ми прагнемо дослідити
індивідуально-авторські лексичні сполучення і способи вживання лексичних
одиниць, що здійснюється відповідно до законів сполучуваності, наявних у мовній
системі, а також відповідно до законів стилістики художніх творів, адже в них є
своя художня логіка [21, 25], зрозуміти яку можливо лише в контексті. Як
зауважує О. Гуськова, контекст у процесі вторинної номінації виконує двояку
роль: з одного боку, він детермінує предмет певним чином, висуваючи ту чи ту
його додаткову ознаку на передній план в якості комунікативно вагомої і тим
самим зумовлює і мотивує позначення предмета вторинним, ситуативним іменем. З
іншого боку, він служить необхідною умовою ідентифікації предмета позначення,
правильного співвіднесення вторинного найменування з певним предметом описаної
дійсності [44, 12].
У зв’язку з цим вважаємо доцільним звернутися до поняття контекст та його
типологічної репрезентації в художньому тексті. Г. Колшанський виділяє такі
типи контекстів:
1) мікроконтекст (граматичний контекст) — обмежується рамками речення;
2) макроконтекст — в рамках абзацу;
3) текстовий, тематичний контекст, що виходить за межі абзацу [66, 47; 67]. Для
позначення цього типу контексту ми користуємося терміном мегаконтекст
[117, 62].
Особливої ваги, а, отже, і уваги набуває вертикальний контекст, в основі якого
лежать фонові знання реципієнта [117, 84]. Вертикальний контекст має два
підвиди — соціально-історичний вертикальний контекст і філологічний
вертикальний контекст. Соціально-історичний вертикальний контекст визначається
як частина історико-філологічної інформації, об’єктивно закладеної у творі, яка
розкриває перед читачами картину зовнішнього світу, певного зрізу дійсності, у
всьому розмаїтті її прояву [17, 17]. Соціально-історичний вертикальний контекст
передбачає відомості нефілологічного характеру (географічні, соціальні,
культурні та ін.), об’єктивно закладені в тексті літературного твору. Ознаками
філологічного вертикального контексту є, зокрема, цитати, літературні алюзії
[17, 17].
Оскільки гумористичне, сатиричне чи іронічне зображення передбачає вияв
ставлення автора і реципієнта до зображуваного, дослідження цих проблем
пов’язане з категорією модальності, зокрема суб’єктивно-оцінної модальності
[135; 136; 152; 153]. Ми дотримуємося визначення модальності, даного
М. Петровим. Об’єктивну модальність він розуміє як кваліфікацію змісту всього
сказаного самим мовцем із погляду його достовірності, а суб’єктивну — як
емоційне ставлення, реакції суб’єкта-мовця, що викликані спільною обставиною,
спільною метою думок, фактом висловлювання із погляду оцінки і е
- Київ+380960830922