РОЗДІЛ 2
стратегічні імперативи України в субрегіоні
Історична, географічна й цивілізаційна пов’язаність України з Східним
Середземномор’ям деталізується в процесі розгляду політичної, безпекової,
економічної, торговельної, енергетичної, екологічної складових двосторонніх
відносин. В епоху глобалізації ця пов’язаність є безперечним набутком,
позитивною платформою, на якій можна будувати поглиблення зв’язків з
субрегіоном. Як відзначають українські автори, Україна вкрай зацікавлена в
утвердженні бірегіональності й підтриманні стабільних конструктивних
міжрегіональних відносин [44, с. 32].
2.1. Політико-безпековий вимір проблеми
Насамперед, визначимо концептуальну основу авторського підходу в даній частині
дисертації. Вона полягає в тому, що реалізація серйозного потенціалу
стратегічних інтересів України в субрегіоні перебуває у прямій залежності від
внутрішньої ситуації в країнах Східного Середземномор’я та від поточних подій у
вирішенні Близькосхідного конфлікту. Спонукою для того, щоб на самому початку
розділу коротко представити основну спрямованість політичної стратегії кожної з
держав субрегіону, є також загальна мета, означена у назві розділу. Вона
включає в себе авторський підхід як в контексті аналізу двосторонніх відносин,
так і з погляду багатосторонності. Помітний взаємозв’язок між внутрішньою і
зовнішньою політикою визначає потребу в окремому розгляді кожної з них.
Політика країн Східного Середземномор’я у внутрішньому та зовнішньому вимірах
залишається переважно незмінною протягом останніх 12-15 років. Водночас,
відмінність у політико-економічних можливостях, розмірах, історичних обставинах
не дозволяє говорити про єдину спільну чи бодай подібну політичну лінію цих
держав. В цьому сенсі субрегіон відрізняється від Магрибу і тим більше від
арабських держав Затоки, які часто координують внутрішні та зовнішні плани й
акції або пом’якшують їх односторонній вплив на оточення. У внутрішній політиці
в субрегіоні виокремлюємо політику Ізраїлю, Єгипту, Лівії, Сирії, тоді як
політика Лівану, Йорданії та Палестинської Автономії (з застереженнями) має
спільні риси.
Внутрішня політика Ізраїлю чітко поділяється на дві групи стандартів: щодо
громадян єврейського та арабського походження. Ставлення до перших вкладається
в норми євроатлантичної демократії і прав людини. Ставлення до других
дискримінаційне [164, 15. 01. 2003; 147, 08-14.08.01]. Оскільки населення
Ізраїлю зростає високими темпами, в т.ч. за рахунок з третього світу,
розроблена і впроваджується політика поступового скорочення іноземної робочої
сили, яку заміняють новоприбулими іммігрантами.
Головною метою внутрішньої політики Ізраїлю було зміцнення внутрішньої єдності
ізраїльців-євреїв, враховуючи їх іммігрантське коріння (гомогенізація) та,
водночас, стримування розвитку власне арабської політичної нації з громадян
палестинського походження на території Ізраїлю.
Внутрішня політика АРЄ будується на автохтонній традиції, що поєднує базові
засади європейського права (кодекс Наполеона), ісламського права (шаріат) та
досвід ліберального періоду розвитку Єгипту (умовно 1920-1953) і
республіканського періоду (1953-2003). Актуальним завданням внутрішньої
політики є протидія ісламістським тенденціям, причиною чого є важке соціальне
становище мас, а ідеологічною базою – плани звільнення окупованих арабських
територій і населення від влади Ізраїлю [147, 16-22. 05. 2001; 21-27. 11.
2002]. Другим важливим завданням було подолання загрози поділу суспільства на
єгиптян мусульманського та християнського (копти) віросповідання, що з
побутової відчуженості може перерости у відкрите протистояння.
Головним для внутрішньої політики Лівії і Сирії є протидія посиленню ісламської
загрози. Не менш важливим є для Сирії зміцнення зв’язків між релігійними
групами, правлячою меншиною алавітами та сунітською більшістю. В Лівії другою
проблемою є зростаюча кількість люмпенізованих іммігрантів, насамперед з
суб-сахарської Африки, які криміналізуються і стають загрозою для стабільності
в багатоплемінному суспільстві.
Згадка про спільні риси у внутрішній політиці Лівану та Йорданії стосується
проблематики національної єдності в прийнятому розумінні цього слова. В Лівані
їй загрожує боротьба між провідними релігійними громадянами–шиїтами та
християнами–маронітами, що ускладнюється впливом ряду інших менших, але
динамічних релігійних громад (суніти, алавіти). В Йорданії увага спрямована,
насамперед, на недопущення відкритого протистояння між йорданцями-бедуїнами та
їх нащадками і йорданцями-вигнанцями з Палестини та їх нащадками. Ісламістська
загроза в обидвох суспільствах не настільки сильна, як в Єгипті.
Натомість ця загроза значно сильніша в Палестині. Формально виборна Законодавча
Рада і затверджений нею уряд представляють партію ФАТАХ та її союзників, що
сповідують центризм. Однак реально ряд керівників уряду і парламентаріїв
співчувають ісламістам чи є їх посланцями. Обтяжуючою обставиною є зростаюча
підтримка ісламістів в суспільстві, що стимулюється крайнім зубожінням та
невибірковими діями окупаційних сил [142, 14-20.11.02].
Зазначені політичні виклики, які власне і визначають напрям дій правлячих
режимів, здебільшого загострились в другій половині періоду, що аналізується
(2000-2003 рр.).
До об’єктивних чинників тут належать: спад світових цін на енергоносії, головну
експортну продукцію субрегіону, та аграрний експорт. Ці два від’ємні фактори
лише частково компенсувались короткочасним зростанням прибутків від послуг.
Інший вагомий негативний фактор – швидкий ріст населення та його похідні:
безробіття,
- Київ+380960830922